Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Їдальня в особняку золотопромисловця Стахєєва, де голова ВЧК Ф. Е. Дзержинський ласував курчам маренго у той час, коли його підлеглі розпускали чутки, як страшно голодують більшовицькі бонзи.
Для партійних чиновників вищого ґатунку у Москві також створили 5 Будинків Рад з фешенебельними квартирами. Будинок № 1 – колишній готель «Національ» – тут жила вся більшовицька верхівка навесні 1918 року, поки у Кремлі тривав ремонт; будинок № 2 – колишній готель «Метрополь», будинок № 3 – колишня семінарія; будинок № 4 – колишній розкішний прибутковий будинок «Петергоф». До будинку № 5 насправді належали три будівлі – комплекс прибуткових будинків Шереметєва. Аби Ви, читачу, зрозуміли про що йдеться – у квартирах цих будинків було по 6-10 кімнат загальною площею від 250 до 600 метрів квадратних. Тут, до слова, мешкав і Лев Троцький. Не лише Ленін, але й кожен більшовицький комісар міг обрати марку авто собі до душі. Сорок автівок із царського гаража транзитом через Тимчасовий уряд опинилися під членами Совнаркому, Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету, ВЧК, їхніми коханками та коханцями. А можна було й використати золото з царських запасів: наприклад, Сталін у 1917 році отримав суперрозкішний «Vauxhall», який свого часу замовили в Англії спеціально для матері останнього російського імператора Марії Федорівни, а потім пересів на «Packard Twin-Six», перший у світі автомобіль з 12-циліндровим двигуном. Біси дрібнішого штибу «віджимали» автомобілі у колишніх банкірів, генералів, підприємців, купців. Ще дрібніші чортенята, котрі до розкішних квартир та автомашин ще не вийшли пикою, займалися «експропріаціями» та накладенням «контрибуції». Наприклад, 22-24 лютого в Севастополі матросня на чолі з головою місцевого Військово-революційного комітету латишем Юрієм Петровичем Гавеном (справжнє ім’я – Ян Ернестович Дауман) наклали на «буржуазію» (тобто на всіх, хто був гарно одягнений, або носив окуляри) «контрибуцію» в 10 мільйонів рублів. Звісно, більшість вибитих із застосуванням тортур та розстрілів коштів – осіли в кишенях «борців за народне щастя». Вони особливо і не соромилися.
«Валькірія революції», знаменита Лариса Рейснер, з якої відомий драматург Всеволод Вишневський писав образ незламної комісарші, у п’єсі «Оптимістична трагедія» носила стандартну для образа більшовика шкіряну куртку, а в реальному житті… Слово ізраїльській історикині, професору Ірені Владімірскі: «Лариса одягається у розкішні вбрання, її гардероб величезний, на її руці величезний алмаз – пам’ять про роботу в комісії з обліку і охорони скарбів Ермітажу та інших музеїв. Ось парадокс: тепер вона набагато більше, ніж раніше, любить розкіш. Плаває на колишній царській яхті, по-хазяйськи розташовуючись у покоях імператриці. . .Вона разом з Федором Раскольниковим, своїм чоловіком – «комморси», командувачем морськими силами Республіки, – мешкає в Адміралтействі, де обладнала собі дивовижний будуар у східному стилі… Узимку голодного 1920 року, коли на вулицях від голоду вмирають люди, вона влаштовує в Адміралтействі прийоми, куди запрошує своїх старих знайомих. Давно відвиклі від таких розкошів й блиску, гості ніяково тупцяють на блискучому паркеті й бояться простягнути руки за вишуканим частуванням – запашним чаєм і бутербродами з ікрою. . .А на балу-маскараді в Будинку мистецтв вона з’являється в унікальній сукні роботи художника Бакста, яка була справжньою театральною коштовністю. Як їй вдалося отримати це раритетне плаття – й досі загадка» [26]. Жодної загадки. Лариса Рейснер мала пістолет системи «Браунінг». І охоче ним користувалася. Так само, як її чоловік – колишній мічман, а тепер командувач Балтійським флотом Федір Раскольников, який ділив її з всемогутнім Троцьким, теж мав пістолет. І загони матросиків з бронемашинами. Хто б посмів їм щось не віддати? Цікаво, скільки коштував хоча б той «величезний» алмаз, що його товаришка з гарячим серцем і чистими ручками прихопила «на пам’ять» з Ермітажу?
Одна вона така була? Та ні. В Інтернет-публікації О. А. Платонова «Разрушение русского народа в ХХ веке» наводяться свідчення Г. О. Соломона (Ісецького), який в 1919-1920 рр. був заступником народного комісара торгівлі та промисловості РРФСР, а зрештою, став першим «неповерненцем» до СРСР: «У самий голод 1919-1920 років більшовицькі вожді виписували собі з-за кордону усілякі делікатеси і предмети розкошів. Наприклад, главі Комінтерну Зинов’єву у спеціальних вагонах привозили трюфелі, ананаси, мандарини, банани, фрукти в цукрі, сардини. Його дружині Ліліній, дружинам і коханкам комісарів з-за кордону виписували розкішну білизну, парфуми, мило, інструменти для манікюру, мережива» [27]. У книзі О. Васильєвої та П. Книшевского «Красные конкистадоры» ви можете прочитати, як голова Московської ради (тобто перша особа Москви), один із найближчих і найстаріших поплічників Леніна – Лев Борисович Каменєв (Розенфельд) та його дружина Ольга Бронштейн (сестра Льва Троцького) «укомплектовували» власне житло меблями та аксесуарами царського майна з музеїв Московського Кремля. Про коштовності узагалі можна навіть не говорити. Яків Свердлов набивав службовий сейф золотом, діамантами, смарагдами і чистими бланками паспортів на випадок, якщо доведеться втікати за кордон. Його дружина «затарювала» сапфірами та перлинами з царських скарбниць шафи у квартирі. Подібні «тривожні валізки» мав кожен помітний більшовик. А на кінець 1918 року, коли перед нечисленними, але дуже вмотивованими й професійними загонами Денікіна Червона Армія розбігалася, мов щури, в закордонних банках з’явилися величезні вклади на імена усім відомих громадян. Газета «Нью-Йорк Таймс» улітку 1921 року (саме коли в Росії починався жорстокий голод) писала: «Метою «робітничих» лідерів більшовицької Росії, мабуть, є зберігати свої багатства в банках Європи і Америки. Лише за минулий рік, як нам стало відомо, на рахунки більшовицьких лідерів надійшло: Від Троцького 11 мільйонів доларів в один лише банк США і 90 мільйонів швейцарських франків у Швейцарський банк (забігаючи наперед, скажу, що за відомостями І. Бунича, у висланого в 1926 році за