Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

Свердловим, з одного боку, та Леніним і Сталіним – з іншого. Якова Міраїмовича Свердлова урочисто поховали біля Кремлівської стіни. Першим. Саме з нього почався той сатанинський некрополь. Другим поховають тут лише через шість з половиною років потому Михайла Фрунзе, убитого вже Сталіним. А третім – Дзержинського, який помер дуже дивною смертю 22 липня 1926 року. У газеті «Правда» № 60 від 20 березня 1919 року було опубліковано промову В. І. Ульянова (Леніна) на екстреному засіданні ВЦВК «Пам’яті Я. М. Свердлова». З-поміж іншого, вождь світового пролетаріату сказав: «Та робота, яку він робив один в галузі організації, вибору людей, призначення їх на відповідальні посади за всіма різноманітними спеціаль-ностями, – ця робота буде тепер під силу нам лише в тому випадку, якщо на кожну з великих галузей, що ними одноосібно відав тов. Свердлов, ви висунете цілі групи людей, які, йдучи його стопами, зуміли б наблизитися до того, що робила одна людина. Але пролетарська революція сильна саме глибиною своїх джерел. Ми знаємо, що на місце людей, що беззавітно віддали своє життя, поклали його в цій боротьбі, вона висуває шеренги інших людей, може бути, менш досвідчених, менш знаючих і менш підготовлених на початку їхнього шляху, але людей, які широко пов’язані з масами і які здатні на місце найбільших талантів, що пішли, висувати групи людей, які продовжують їхню справу, що йдуть їхнім шляхом, довершуючи те, що вони почали» [33]. Для тих, хто вміє читати поміж рядками, це була пряма й відверта заява з поясненням, чому чи то «іспанка», чи то туберкульоз легень, чи то кляті антисеміти Орла вирвали таку видатну людина з лав. І попередження: так буде з кожним, хто намагатиметься усунути мене з влади, забравши усе до своїх рук.

Переживши небезпеку та зраду свого «соратника», Ленін оголошував, що віднині робитиме ставку на «шеренги», а не на надто хитрих, спритних і амбітних особистостей. І будьте, певні, шановний читачу, інші «соратники» натяк зрозуміли. А особливо тов. Сталін. Він після цього став ще обережніший, ще лагідніший до усіх навколо. Ласкавий такий котик… Зразу ж по тому, навчений гірким досвідом, за підтримки Сталіна, Бонч-Бруєвича та деяких інших товаришів зі свого політичного клану, Ленін лобіює обрання на вакантну посаду голови ВЦВК товариша Михайла Івановича Калініна, який через власну тупість та феноменальні якості лакизи, став «зіц-головою». Але на цьому кремлівські вожді не зупинилися. Аби зовсім позбутися у Москві хоч і суто номінального, але все ж офіційного голови держави, його було посаджено в потяг і на два роки майже без повернення спроваджено на фронти – піднімати бойовий дух червоноармійців. Під час однієї такої поїздки й стався прикрий інцидент з будьонівцями та шубою. Проте після цього гризня в діжці не припинялася. Пацюків ще залишалося доволі: Ленін, Троцький, Сталін, Дзержинський, Каменєв, Зинов’єв, Радек. І всі: хто відкрито, а хитріші – таємно ненавиділи та боялися один одного. Хочете невеличку ілюстрацію? Дзержинський так боявся замаху на себе, любого, що тримав спеціальний пост біля свого кабінету, а двері до нього наказав замаскувати. Зрозуміло, що не «контрреволюції» боявся – будівля ВЧК охоронялася ретельніше за Державний банк. Боявся «своїх». Знав і про долю Леніна, і про долю Свердлова. Навіть під час прийому хвойних ванн його охороняла молоденька, особисто віддана чекістка Ольга Григорьєва, яка опікувалася тим, аби у цілющий розчин хтось не підмішав отруту. Якось випадково до Дзержинського в кабінет ввалився п’яний матрос і Фелікс Едмундович у паніці миттєво його застрелив, а потім зайшовся у нападі епілепсії…

Пацюків ще залишилося доволі. Хитрих, підступних, злосливих, підлих. Про те, як вижив найсильніший з них – розповідь попереду, коли ми розглядатимемо, що відбувалося після смерті Леніна.

А поки що наступна цікава тема…

ГЛАВА ШОСТА.

ЯК ЛЕНІН ІЗ ТРОЦЬКИМ СТВОРЮВАЛИ «РОБІТНИЧО-СЕЛЯНСЬКУ» АРМІЮ

Не лише побудова комунізму в окремо взятій країні виявилася цілковитою фантазією більшовиків-недоучок. Вони ще й провалили створення дієздатної армії. Нам уже відомо, що спочатку цей процес було доручено підпоручику (лейтенанту) Антонову-Овсієнку, прапорщику Криленку й матросові Дибенку. Потім владу над армією доручили повноцінному наркому – колишньому попові Подвойському. А з січня 1918 року він ще й головою Всеросійської колегії з організації та формування Червоної Армії став. Як же бачили таку складну місію Ленін, Троцький, Свердлов та усі перераховані вище товариші? А вони її складною якраз не вважали. Вони вважали, що армія має складатися з добровольців. Що «свідомі» солдати і матроси масами ринуть до «революційного війська». Адже тепер воювати і помирати треба не за якісь там інтереси імперіалістів, а за світле майбутнє пролетаріату. Проте дуже скоро з’ясувалося, що «свідомих» – украй мало. Жменька. Розвалити величезне російське військо змогли, а зібрати до купи не вдавалося. Основу Червоної Армії складали усе ті ж найманці з латишів, китайців та інша схожа наволоч. Перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську, про яку мріяв Ленін ще у 1914 році, м’яко кажучи, гальмувалося. Те, що в листопаді 1917 – березні 1918 року так звану «армію» більшовиків складала наволоч – це не гучний епітет – так і було. Реальний стан справ яскраво продемонстрував наступ німців на Псков і Нарву. Пізніше з цього більшовицька пропаганда зробить один із основних міфів в історії СРСР. Офіційно він звучить так. У лютому 1918 року Ленін зажадав укласти сепаратний мир з Німеччиною, геніально передбачивши, що скоро вона зазнає поразки у Першій світовій, порине в хаос і там складеться революційна ситуація, яку можна буде використати для комуністичного перевороту. За допомогою людей та грошей з Росії, звісно.

Переговори з німцями у Брест-Литовську почалися ще у листопаді 1917 року і на цей час встановилося перемир’я. Але сталася несподіванка: більшість більшовиків не зрозуміла геніального прозріння свого вождя, й виступила проти. На нараді з питання укладення довготривалого миру на бік Леніна стали лише 15 із 47 членів ЦК та вищих партійних чиновників. З тих, хто вже згадувався у цій книзі, Бухарін, Дзержинський, Радек, Коллонтай, Дзержинський, Землячка, Урицький та інші вимагали оголошення Німеччині «революційної війни». Їх назвали «лівими комуністами».

Ленін переконував, що треба набратися сил, виграти час, інакше німці підуть вперед, а армії, щоб їх зупинити, немає. «Ліві комуністи» заявляли, що готові