Основи загальної психології. Том I - Оксана Василівна Полозенко

7. Проблема інстинкту, навичок та інтелекту.

8. Сенсорна, перцептивна й інтелектуальна стадії розвитку психіки тварин.

9. Характеристика інтелектуальної поведінки тварин.

10. Наукові погляди на сутність психіки.

1. Годфруа Ж. Что такое психология?: В 2-х т. — Т. 1. — М.: Мир, 2004. — С. 30–49.

2. Дрозденко К.С. Загальна психологія в таблицях і схемах: Навч. посібник. — К: ВД «Професіонал», 2004. -С. 54–84.

3. Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник для вузов. — СПб.: Питер, 2005. — С. 70–105.

4. Немов Р.С. Психология: Учебник для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3-х кн. — Кн. 1: Общие основи психологии. — М.: Владос, 2001 — С. 109–139.

5. Практикум по общей психологи: Учеб. пособие / Под ред. А.И. Щербакова. — М.: Просвещение, 1990. — С. 49–52.

6. Психологія / Ю.Л. Трофімов, В.В. Рибалка, П.А. Гончарук. — К.: Либідь, 2003. — С. 15–49.

7. Романов К.М., Гаранина Ж.Г. Практикум по общей психологи. Учеб. пособие — М.: Изд-во Московского психолого- социального ин-та; Воронеж: Изд-во «МОДЗК», 2002. — С. 26.

8. Чайченко Г.М. Поведінка і психіка тварин: Навч. посібник. — К.: ВП «Київський університет», 2000. — С. 7–32.

Список рекомендованої літератури

1. Выготский Л.С. Собрание сочинений: В 6 т. — Т.1. — М., 1982. — С. 132–148.

2. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1982. — С. 23–33, 124–158.

3. Леонтьев А.Н. Проблеми развития психики. — М.: Изд-во МГУ, 1981. — С. 249–271.

4. Рубинштейн С.Л. Основи общей психологи — СПб.: Питер, 2008. — С. 90–163.

5. Фабри К.З. Основи зоопсихологии. — М.: Изд-во МГУ, 1976. -

С. 66.-87.

1. Біологічне, соціальне й культурне в людині.

2. Взаємозв’язок понять індивід, особистість, індивідуальність.

3. Психологічна структура особистості.

4. Спрямованість особистості.

5. Активність особистості та самоуправління.

6. Розвиток і формування особистості.

7. Сучасні концепції дослідження особистості.

На межі соціально-біологічних наук серед учених точилися заповзятливі суперечки щодо поглядів на роль біологічних і соціальних факторів у розвитку людини. Найбільш узагальнено цю проблему відображає дискусія про співвідношення природного (біологічного) та соціального в людині. У процесі непростих методологічних змагань вирізнились окремі концепції. Розглянемо деякі з них докладніше.

З ідеалістичних позицій людина уявляється «за образом і подобою Божою», при цьому пріоритетними виступають духовні (божественні) засади її існування; матеріалісти — однозначно й безальтернативно наголошували на домінації «природного» людського начала. Іншої точки зору, як правило, прихильники зазначених підходів не визнавали.

У більшості філософських побудов альтернатива душі та тіла вирішувалася, зазвичай, на користь душі як вічної (божественної) субстанції, що залишає смертне тіло й переселяється в інший світ для вічного існування. Ця ж альтернатива присутня і у творах Р. Декарта, Ж. Ламетрі і навіть I. Канта, які віддавали перевагу духовному в людині (у I. Канта — моральному) як більш суттєвому й визначальному у порівнянні з природними засадами її існування та розвитку.

Соціологічна концепція була обґрунтована англійським філософом і педагогом Дж. Локком (1632–1704). Прихильники цієї концепції заперечували вплив на розвиток людини біологічних факторів і надавали перевагу соціальним. На їх думку, душа новонародженої дитини подібна до чистої дошки і формується лише під впливом соціального середовища й виховання.

Починаючи з XVIII ст. утверджує свої погляди теорія преформізму. Преформісти А. Вейсман, Т. Морган, А. Стертевант, Г. Дж. Меллер стверджували, що духовні якості людини, закладені в зародковій речовині, передаються спадково, а тому фізичний та психічний розвиток людини є проявом кількісного зростання спадкових задатків.

Перебільшення ролі біологічних чинників притаманне соціобіологізму. Його сповідують такі відомі вчені, як Нобелівський лауреат Ж. Моно, неофрейдисти Е. Уілсон, Р. Тріверста.

Представники біологізаторської концепції Дж. Дьюї (1859¬1952) і Е. Торндайк (1874–1949) стверджували, що соціально- психічні якості детерміновані біологічними факторами і їх розвиток не залежить від соціального впливу, а відтак і процесу виховання.

Із розвитком біологічної науки, і генетики зокрема, у середині XX ст. з’явилась генетико-соціальна концепція розвитку людини. Прибічники цієї концепції — генетик Т. Добжанський та біолог-еволюціоніст Е. Майр, фізіолог К. Лоренц, психологи Е. Фромм, Б. Скіннер — вважали, що на розвиток людини впливають як біологічний, так і соціальний фактори.

Вплив біологічного фактора виявляється у передачі через генну інформацію (спадковість) певних задатків, які становлять потенційні можливості для психічного й соціального розвитку особистості. Спадковість характеризується здатністю біологічних організмів передавати своїм нащадкам задатки. Вирішальну роль у подальшому розвитку особистості на ґрунті успадкованих задатків має соціальне середовище й виховання.

Окрім біологічного успадкування, на розвиток людини, й становлення як особистості значний вплив здійснює соціальне успадкування, завдяки якому народжена дитина активно засвоює соціально-психологічний досвід батьків і всього оточення (мову, звички, особливості поведінки, морально-етичні якості та ін.).

Важливе місце в процесі розвитку й формування особистості посідає й безпосередня діяльність. Діяльність дитини може мати різні форми: ігрову, навчально-пізнавальну, трудову, художньо- естетичну, спортивну тощо. Вона є внутрішнім психофізичним рушієм активності особистості, а відтак суттєвим чинником фізичного, психічного й соціального розвитку. У процесі безпосередньої діяльності знаходить своє вираження дія рушійної сили розвитку як результат суперечностей між реальними потребами, що їх висуває перед особистістю життя,