Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко

попелі й руїні, а 100.000 людей загнано в Крим. В березні спалено й пограбовано ще що найменше 60 міст, а 200.000 забрано в ясир, не рахуючи подушених немовлят і тих, що полягли від польської шаблі по ріжних містах, слободах і селах, яких 100.000, а також і тих, що згинули в битвах, з голоду і від огню». Ще літом 1654 р. переїздив через Брацлавщину сирійський архидіякон Павло з Алєппо. В своїх подорожніх записках він змалював східне Поділля — Брацлавщину, як багатий, цвітучий край, густо заселений і висококультурний. Коли він вертався в 1656 році, то бачив уже самі згарища й руїни.

Тільки в січні 1655 року, коли польська армія облягала вже Умань, де зачинився хоробрий Богун, вирушив Хмельницький із українським і московським військом на відсіч. 29—30 січня на полі Дрижіполі під селом Охматовом на Київщині, серед лютих морозів, стався ґенеральний бій. Полякам вдалося прорвати фронт москалів і захопити частину їх артилерії. Але козаки встигли замкнути табор і відбити польські атаки. Проте становище українсько-московської армії стало дуже тяжке. З великими зусиллями, серед безугавних боїв удалося Хмельницькому розірвати бльокаду польсько-татарських сил і вивести свою армію з небезпечної ситуації. На полі бою з обох боків полягло 15.000 людей. З того самих москалів 9.000. Багато людей замерзло. Обидві сторони були виснажені, й бойові дії на якийсь час припинились. Польське військо відступило на захід. Татари пішли до Криму, спустошивши середню Київщину й набравши там десятки тисяч ясиру. Так покінчився перший рік українсько-московської спілки, й це мусіло значно ослабити надії українців на московського царя, як на могутнього протектора, який, мовляв, принесе нарешті Україні свободу і спокій.

Як уже було зазначено, між московським урядом і Хмельницьким уже з перших днів союзу почалися непорозуміння. Гетьман хотів від Москви головним чином одного: скорої й сильної допомоги, щоб відбитися від Польщі й обєднати всі українські землі в одну самостійну державу. Сатисфакцію Москві він гадав дати коштом білорусько-литовських земель. Інакше дивилися на справу в Москві: там хотіли передовсім, щоб протекторат царя над Україною мав реальне значіння і щоб за допомогою українського війська завоювати Білорусь і Литву, та домагалися, щоб гетьман у своїй політиці і в стратеґії кермувався виключно наказами і вказівками з Москви. При такій ситуації Хмельницькому довелося дуже скоро розчаруватися в московській протекції й знову шукати інших політичних комбінацій, щоб забезпечити українській державі самостійність і незалежність.

Протягом весни й літа 1655 року гетьманський уряд розвиває надзвичайно живу дипльоматичну діяльність: до гетьмана приїздять посли від семигородського князя Юрія Ракочія, від Туреччини, від шведського короля Карла X, від Польщі, яка робить спробу прихилити українського гетьмана на свій бік, ідучи на як найширші політичні й навіть суспільні уступки. Нарешті завязуються зносини з курфірстом бранденбурзьким Фридрихом-Вільгельмом. Досі курфірст, як васал польського короля (по східній Прусії), помагав Польщі, і ми бачимо бранденбурзькі полки не тільки під Берестечком, але й у останнім поході Потоцького на Україну зимою 1654-55 років. Тепер під загрозою для своїх пруських володінь від Швеції й від Москви курфірст став шукати порозуміння з Україною. Із усіх цих зносин для гетьмана найбільше значіння мали переговори з Швецією. Ще в році 1650 завів Хмельницький зносини з шведським урядом, пропонуючи йому союз проти Польщі. Але королева Христина не хотіла воювати. Тільки з року 1654, коли Христина зреклася престолу на користь свого небожа Карла-Ґустава, шведська, політика змінила свій напрям. Король Карл-Ґустав X увійшов у порозуміння з українським гетьманом і весною 1655 року розпочав із Річчю Посполитою війну. Тоді Хмельницький, уже восени того року, відновив військову акцію. З українським військом і допомоговим московським корпусом Бутурліна він вирушив у похід, вибив поляків із Поділля й переніс кампанію в Галичину. Польське військо було розбите під Городком, і Хмельницький удруге обложив Львів. Але його в'язала присутність москалів, які вимагали, щоб усі міста, які здобували союзники, вважалися за здобуток московського царя й присягали йому на вірність. Щоб не допустити цього й щодо Львова, Хмельницький умисне не штурмував його й обмежився невеликою контрибуцією з міста. Його непорозуміння з Москвою прибрали вже настільки очевидний характер, що про них знали і в польських кругах, і король Ян-Казимир вислав до гетьмана свого посла з листом, де пропонував розірвати союз із Москвою, забути всі взаємні урази й злучитися знову з Польщею, обіцяючи як найвигідніші умови. Королева від себе долучила листа й дарунки для гетьманші (Хмельницький одружився знову з Ганною, вдовою одного знатного козака), прохаючи її заступитися перед своїм чоловіком у інтересах миру. Хмельницький був особливо зворушений листом королеви, але щодо можливости порозуміння висловився дуже скептично. Умовою свого замирення з Польщею він ставив, щоб Польща відступила українській державі «Русь включно з Володимиром, Львовом, Ярославом, Перемишлем», але тут же додав, що не вірить у можливість такої уступки, бо «коли навіть тільки сотня шляхтичів лишиться в цілім королівстві, вони ніколи не пристануть на це добровільно, а козаки, мовляв, від своїх домагань не відступлять». Одначе заявив, що готовий вести переговори.

8 листопада 1655 р. Хмельницький, одержавши звістку, що наближається хан із татарами, відступив ізпід Львова. 20 листопада коло містечка Озірної стався бій, в якому москалі понесли особливо сильні втрати. В результаті бою, який скінчився для українсько-московської сторони некорисно, хоч вона й удержала свої позиції, був договір між ханом і гетьманом: татари обіцяли не помагати Польщі проти козаків і не виступати проти москалів; козаки зобовязувалися не воювати татар. Були ще якісь неясні для нас зобовязання на користь Яна-Казимира.

Шведський король у своїй війні проти Польщі мав великий успіх. Уже в липні 1655 року Познань і ціла Велика Польща були в його руках. Багато панів і шляхти переходило на його бік. Скоро по тому він здобув Варшаву, а восени мав уже й Краків. Польща опинилася в критичному стані. Король утік на Шлеськ. Але звістка про татарсько-українську угоду під Озірною підбадьорила короля й ті круги, що його піддержували. Ян Казимир повернувся до Польщі й знову почав засилати до Хмельницького послів, пропонуючи замирення. Тимчасом відносини в Хмельницького з Москвою щораз погіршувались. Головною причиною для непорозумінь був спір за Білорусь, де гетьманський уряд поширював українську окупацію все далі на північ. Місцеве населення приймало українську зверхність далеко охітніше, ніж московську. Присланий замість Золотаренка, вбитого при облозі Старого Бихова, полковник Іван Нечай продовжував організацію Білорусі на козацький зразок. У Старому Бихові, який присягнув українському гетьманові, було оповіщено «вільний порт» на