Українська Національна Армія. Матеріяли до історії - Роман Колісник
Найвищий час покінчити із епохою фразеології на концертах і академіях. Поряд із культурними цінностями на терезах історії чи не найбільше важить МЕЧ. Зближається хвиля наших віковічних порахунків із захланною Москвою, коли вирішальне значення матимуть наша національно-громадська здисциплінованість, визнання ієрархії вартостей і пошанування національних авторитетів, зорганізованість і мобільність на одне націлених національних сил, економічна забезпеченість і незалежність наших акцій, однозгідність у принципових справах і щира готовність до виконання своєї чітко визначеної ролі.
Так, як перед двома попередніми світовими розграми наші попередники, так тепер ми — колишні вояки усіх українських національних формацій і громадські та політичні діячі, які усвідомлюють вагу оборонного інстинкту і воєнного духу нації, — повинні активізувати й актуалізувати проблему військового виховання й гри та оволодіння новітнім військовим мистецтвом, яке (військове виховання) повинно вкраплюватися в діяльність комбатантських, спортових, молодечих, студентських та інших суспільних і політичних організацій. Кількасоттисячної національно свідомої еміґрації вистачає, наприклад, щоб на внутрішньому відтинкові не тільки творити наукові, культурно-освітні й господарські цінності, а й улаштовувати велелюдні загальнонаціональні походи до наших святинь (як, наприклад, до пам'ятників Т. Шевченкові) і до національно-культурних та релігійних центрів, відбувати масові віча й демонстрації, мистецькі фестивалі, молодечі зустрічі й спортивні свята й ігрища, які були б показом не групових чи партикулярних осягів, а загальнонародної організованости і висловом наших загальнонаціональних стремлінь. Разом з тим, цих сил вистачає і на те, щоб посилити та закінчити збірки на Фундацію імени Т. Шевченка в Канаді і на Фонд наглої потреби в Америці, а може, навіть і творити новий Фонд оборони України.
«Не роз'єднаними, не розпорошеними ми можемо їх здійснити, а збитими докупи — зв'язаними єдністю зусиль і підпорядкованими вищим вимогам національної справи...»
(С. Петлюра)
«Єдиним національним фронтом, створення якого є наказом хвилини».
(О. Лотоцький)
В ділянці зовнішній наших сил вистачає і на відчутний виступ в обороні прав нашого народу на відповідних форумах, як це сталося, наприклад, на Тегеранській конференції Прав Людини.
Чому я про всі ці справи говорю якраз до вас, побратими по зброї, і з нагоди вашого срібного ювілею? Тому що розділяю з вами те переконання, що колишні члени Першої Української Дивізії під цю пору
«...є по всіх українських організаціях, товариствах й установах, їх можна всюди бачити в проводах тих організацій. Їх можна стрінути на різних відповідних постах у приватних підприємствах, на різних урядових становищах державних й приватних, у виховній системи почавши від народніх шкіл, кінчаючи на університетах. Всі вони пройшли життєву школу дивізії... й її вони не встидаються... Їх усюди хочуть, усюди запрошують до співпраці, й не без хвальби респектують».
Рівно 55 років тому, 20 березня 1913 року, в подібних обставинах появився заклик Комітету Жіночої Організації за підписом Константини Малицької, Олени Степанівни і шести інших видатних діячок жіночого руху у справі збірки на фонд «Потреби України», який було потім перейменовано в «Невгасаючий Фонд України». В тому закликові стояло питання і разом оптимістична відповідь:
«Мрії? Може, поки що мрії. Але хто ніколи не пробував ламати кайданів, той рабом у кайданах і зогниє».
Звертаючись із цими мріями-думками до вас, я звертаюся до тих, які ЛАМАЛИ КАЙДАНИ, йдучи за Шевченковим закликом: «Вставайте, кайдани порвіте!»
Вашої, дорогі побратими, річевої допомоги потребує кожен відтинок суспільного і політичного життя. Цей останній потребує чи не найбільше. «Ланцем, мов гадь» обвивають нас старі ресентименти і упередження, лінивство думки і дії, дрібні й егоїстичні групові інтереси земляцьких клубів, що часто називаються і політичними партіями чи рухами, боязнь нових підходів до розв'язання наших магістральних, давно усталених і всіма сприйнятих завдань і недовір'я до нових людей. Ви покликані ламати кайдани, щоб наша нація на посміховище не лежала «паралітиком на роздорожжю». Вірю, що моє звернення не буде тільки мріями, не залишиться без відповіді у цей вирішальний час.
Олег Лисяк
МИ ПРИСЯГАЛИ УКРАЇНІ
О Україно, о люба ненько,
Тобі вірненько присягнем.
(Вояцька пісня)
ув квітень 1945 року. Війна вже кінчалася, хоч завзяті бої нашої дивізії були в повному розгарі в Штірії на відтинку Фельдбах — Ґляйхенберґ — Штраден. Совєтська армія саме прорвала німецький фронт в Мадярщині і вдарила на Австрію. Нашу дивізію поспішно пересунено із Словенії з околиць Марибора, де вона прочищувала терен від тітовських партизан, з завданням, щоб вона в рамках 2-ої Армії 1-го кавалерійського корпусу протинаступом стримала совєтський наступ на відтинку Штраден — Ґляйхенберґ — Фельдбах. У завзятих боях від початку квітня остаточно лінія фронту устійнилася на цій лінії з доволі важкими нашими втратами.
Зайняте важкими фронтовими діями вояцтво дивізії нічого, або майже нічого, не знало про переговори між українськими політичними чинниками і німцями, про створення Українського Національного Комітету і визнання Української Національної Армії, і що згідно з цими договореннями головою цього Комітету став генерал Павло Шандрук. Згідно з наказом ч. 8 Української Народної Республіки з 15 березня генерала Павла Шандрука призначено командувачем Українською Національною Армією (УНА).
(Щойно, багатьма роками пізніше, я довідався з тексту наказу Уряду УНР ч. 64 від 14 травня 1968 р., що: «Стверджується, що Українська Національна Армія як окрема військова одиниця введена з днем 15 березня 1945 р. до складу Війська Української Народної Республіки»). Але, по правді, ми на фронті в тому часі про це все не знали.
Десь в половині квітня з'явився в нашій квартирі звітодавців, в селі Марієндорф під фронтом, о. д-р Іван Гриньох, який разом з генералом Шандруком насилу добився до дивізії. Він розказав нам про становище і дав нам деякі вказівки і доручення, як своїм знайомим по іншій, неофіційній лінії.
Виконуючи доручення о. д-ра Гриньоха, я почав відвідувати окремі фронтові частини, побував двічі в обложеному замку Ґляйхенберґ, раз — з моїм приятелем з-перед дивізійних часів, пор. Богданом Підгайним; тоді замком володів пор. В. Козак (з замку я виніс під час совєтського обстрілу мідяну старовинну ікону св. Миколая, і тепер вона спочиває в архіві Української Католицької Філадельфійської Митрополії); побував на нараді наших старшин
