Українська Національна Армія. Матеріяли до історії - Роман Колісник
Як «подякувала» Москва всім українцям, котрі розбудовували Російську імперію, починаючи від культури й церкви, а кінчаючи підкоренням нових територій та жертвами у «великій вітчизняній війні», — усім відомо.
«Московщини народ (а це переважно азіатсько-угро-фіннські племена, сколонізовані слов'янами) сприйняв мову, а вдачу', характер слов'ян зігнорував, а відтак залишився і далі в полоні своїх хижацьких інтересів, жадоби підкорювати, володіти чужим і жити з чужого» — писав визначний антрополог, етнограф і археолог Федір Вовк, (1847-1918).
До «фашистських колаборантів» зараховано також проф. Володимира Кубійовича. Американці протримали його кілька днів і випустили на волю. Його протести проти жорстокої поведінки німців Інтернаціональний військовий трибунал в Нюрнбергу взяв до акта оскарження. А Кубійович був той, що підтримував творення дивізії з українського боку.
Іншими «колаборантами» стали «СС-мани» дивізії «Ґаліцієн». Цю справу вияснив сам Гіммлер у 1944 році у листі до всіх своїх шефів, забороняючи називати українців і інших чужих вояків таким «почесним титулом» — SS Man. «Вони тільки ті, що тепер служать у Waffen-SS», — писав Гіммлер.
Деякі чужі дослідники, наприклад, David Littlejohn у праці Foreign Legions of the Third Reich, теж уважають, що Українська Дивізія наприкінці війни перестала належати до війська СС і перейшла до УНА.
Чи Українській Верховній Раді та урядові не взяти б приклад від інших держав й для національної злагоди зрівняти у правах всіх ветеранів війни? Це зробили балтійські держави. Зате в Україні дали особливі привілеї з нагоди 50-ліття «визволення України» внутрішнім військам НКВД, які не то що не «визволяли» народу на фронтах, але той не вишколений та неозброєний народ гнали на першу лінію просто на ворожі кулі і відбирали у колгоспників на здачу державі зерно, спричинюючи новий голод.
Наприкінці треба згадати, що генерал Шандрук виконав свій останній обов'язок супроти українського народу й Української Національної Армії. Він написав свої спомини й видав їх англійською мовою. Все його майно, в сумі кільканадцять тисяч доларів, після смерти його дружини він записав на Братство колишніх вояків 1-ої УД УНА. Головна управа Братства цим заснувала Видавничий фонд ім. генерала Павла Шандрука.
Роман Колісник
ВІД ДИВІЗІЇ «ГАЛИЧИНА» ДО 1-ОЇ ДИВІЗІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ
оч минули десятиліття від створення дивізії «Галичина», проте від дня проголошення її творення до сьогодні довкола неї точаться контроверсійні оцінки: треба було її? Не треба було? Факт є, що вона існувала. Факт є, що вона мала позитивний вплив на формування політичної думки й виховання її вояків, які пройшли спільний бойовий шлях і полон. За що вони воювали — на це запитання може відповісти кожний вояк сам собі, бо він знає, і ніхто інший не зможе цього факту змінити, хоч як не старалися це робити совєтські чинники чи не старається непереконливо пропагувати дехто з українських науковців та журналістів в Україні й діаспорі ще й тепер, в час існування незалежної Української держави, витрачаючи шпальти паперу, якого й так бракує. Історик, політик чи дослідник — вони всі лише інтерпретують події, часто під впливом певного тиску чи минулого вчення. Що ще треба доводити? Котрий раз? І як?
Самі дивізійники багато написали про це. Взяти б хоч одного з них — Віталія Бендера, уродженця й вихованця Східної України, котрий двічі потрапляв з Червоної Армії в німецький полон. Першого разу йому вдалося втекти, і за це його совєтська військова контррозвідка — СМЕРШ (Смерть шпіонам!) — посадила в тюрму як зрадника. Тільки наглий наступ німців, що спричинив втечу аґентів СМЕРШу в паніці, залишаючи за собою ув'язнених, врятував, мабуть, йому і його товаришеві з полону й втечі життя. З другого полону він «утік» до Української дивізії. Прибувши на Словаччину до запасного полку дивізії в м. Чадці та побачивши, що ця «українська» дивізія одягнена в німецькі мундири, він під першим поштовхом хотів повертатися до полону, що дехто з його групи добровільно зробив. Однак він залишився і не пожалкував. Сам пише в спомині «Дивізія, гей, рідна мати»: «...Хоч мав я в Дивізії кілька прикрих моментів, але в загальному їх покрили помітніші позитиви. Найголовніше для мене є те, що Дивізія була моєю школою національної свідомости. Я прийшов до неї з цікавости, а розстався з нею зі зворушливими сльозами на очах. Значить, я не був її пасинком. Значить, Дивізія справді була моєю матір'ю» («Вісті», ч. 45-46, 1954, Мюнхен). Бендер згодом став відомим письменником, журналістом й визначним діячем Української Революційно-Демократичної Партії під проводом письменника Івана Багряного.
Після битви під Бродами дивізія стала «прибіжищем» для двох десятків тисяч українців, викинутих воєнними подіями напризволяще. «Ще в Чадці я звернув увагу, що ми вже мали 15 000 зареєстрованих новобранців. Та тоді якось про це не було часу думати, бо новобранці все ще до нас прибували. А тепер (весною 1945-го в запасному полку в Австрії), коли їх транспорт став рідкістю, коли добитись до нас охотникові належало вже до свого роду геройства, бо транспорту майже не існувало, а небезпека чигала на всіх шляхах, факт, що ми реєструємо 20 000 новобранців, став подією великого значення», — пише у своїх споминах «З Перемишля до Ріміні» Володимир Ґоцький.
Незважаючи на несприятливі обставини й події, український провід, тепер уже поза рідними землями в Німеччині, переговорював з німцями про створення Української Національної Армії. У тих переговорах з німцями брали участь представники всіх політичних і громадських середовищ, починаючи від уряду Української Народної Республіки, очоленого президентом Андрієм Лівицьким, Українського Центрального Комітету, а кінчаючи обома ОУН. Переговори почалися восени 1944 року, але затяглися аж до весни наступного року. Відступ на всіх фронтах і настоювання деяких німецьких
