Українська Національна Армія. Матеріяли до історії - Роман Колісник
Англійці не видали дивізії у руки большевиків завдяки заходам преосвященнійшого єпископа Івана Бучка, інтервенції Папи Пія XII і українських чинників з Америки і Канади, які вплинули на маршала Александра, головнокомандувача англійських військ в Італії.
У жовтні 1945 року табір перенесли на колишнє летовище біля міста Ріміні. Велику площу обвели дротами, рядами розставили шатра, і все це справляло враження малого містечка. За короткий час вояки розбудували всі потрібні влаштування, спорудили церкви й навіть власний театр. Розцвіло культурне життя. Відкрили різні школи: гімназію, середньо-технічну школу, шоферську, рільничо-городничу, ремісничу, матуральні курси й також вільний університет. Відновили свою діяльність Студентська громада, товариство «Просвіта», Об'єднання українських учителів, засновано літературно-мистецький клуб, філателістичний клуб та осередок «Пакс Романа». Зорганізовано також спортові дружини: копаного м'яча, відбиванки, легкої атлетики, боксу і т. п. Виходили газети «Український Козак», «Батьківщина», «Життя в таборі», «Оса» і журнал «Гроно». У театрі виступали хори та оркестри: мандолінований, джазовий і симфонічний. Мистецькі групи ставили драми, п'єси, комедії, імпрези, ревії і пантоміми. Приміщення театру використовували на всякі академії, доповіді, імпрези, виставки та для відзначення свят. Англійці допомагали нам своїми матеріалами і обладнанням. Рільничо-господарська школа одержала три пари коней, а шоферська — авто. Гроші на книжки, папір та інші потреби для навчання табір одержав від єпископа Бучка і від українських організацій з-за океану.
Українці, що служили в 2-му Польському корпусі, відвідували табір і допомагали нам чим могли. Вони зібрали між собою гроші і купили для табору український прапор. Урочисте благословення прапора відбулося при участі цілого табору. Цю велику подію відзначили соборним молебнем, присягою прапороносців і врочистим підписанням грамоти.
Південна німецька армія капітулювала в Італії. Вона мала все своє обладнання. Полонені інших національностей користали з німецьких шпиталів, культурних і технічних баз. Німці привозили до табору фільми, а спортовці змагалися з нашими командами.
До покращення життя в таборі спричинилися робочі команди, які виїжджали на роботи. Працюючи поза табором, вони мали можливість придбати харчі й інші речі, які продавали або давали своїм товаришам. В англійському постачанні працювали дві транспортні чоти, які вільно жили поза межами табору без жодної сторожі.
Недалеко від Ріміні у містечку Річіоне містився жіночий табір, у якому були родини полонених і медсестри. Українська група там рахувала 25 осіб, в тому числі 13 медсестер. Совєтська репатріаційна комісія також їх переслухувала. Після якогось часу родини полонених перевезли до цивільного табору, а деяких медсестер призначили на працю до шпиталю у Чезенатіко. Наші отці відправляли там Служби Божі, хор давав концерти, і часом команда табору відвідувала жіночий табір і шпиталь.
У таборі всі чимось займалися. Ніхто не сидів без діла. Життя йшло скорим темпом. Преосвященний єпископ Іван Бучко відвідав табір у грудні 1945 року. Крім духовних осіб, наш табір відвідували представники Міжнародного Червоного Хреста, голова Комітету Українців Канади о. д-р Василь Кушнір, голова З'єднаного Українсько-Американського Допомогового Комітету д-р Володимир Галан, д-р Н. Герман з Австрії, Американська Парламентська місія, член Канадського Парламенту Антін Глинка з дружиною та інші. Останніми відвідали табір у квітні 1947 року сотн. Богдан Панчук з дружиною Анною. З ними приїхала Анна Храплива — член Центрального Українського Допомогового Бюро, яке в Лондоні (Великобританія) заснував у 1945 році Союз Українських Канадських Вояків. Сотн. Панчук був директором ЦУДБ. Усі троє були одягнені в канадські військові уніформи. Сотн. Панчук підбадьорював усіх і запевняв, що побут у таборі Триватиме недовго. 25 квітня 1947 року англійський комендант табору офіційно повідомив нас, що англійський уряд вирішив перевезти до Англії і Шотландії усіх полонених українців, їхні родини і медсестер.
29 квітня 1947 року перший транспорт виїхав до Англії. Транспорти відправляли автоколонами до Венеції, а відтак військовими кораблями, через Ґібралтарську протоку, транспортували до Англії. Останній транспорт прибув на британські острови наприкінці червня. В Англії старшин перевезли до окремих таборів. Стрільців і підстаршин зразу дали до таборів праці. Старшини не мусіли фізично працювати, але через тиск і скарги англійців самі зголосилися до праці при направах доріг і сільському господарстві.
Відомою подією під час життя в Англії був страйк і голодівка полонених. Причиною того протесту було рішення англійського уряду відправити всіх воєнних інвалідів до Німеччини. Вся преса і радіо заговорили про це нелюдяне рішення. Від сотн. Панчука, голови Союзу Українців у Великій Британії, пішли меморандуми до уряду й самого короля. Завдяки спільній акції полонених і українських робітників вивіз інвалідів припинили. З ініціативи сотн. Богдана Панчука провели збірку і закупили ферму, яку перетворили на оселю для інвалідів, куди їх і перевезли. Вони там мали лікарську опіку і фінансове забезпечення. Ті, що могли виконувати легку працю, вирощували різну городину, й оселя стала майже самовистачальною.
31 грудня 1948 року англійці звільнили останніх полонених з табору у Шеффільді. Всі кинулися шукати праці в індустрії, щоб жити у більших міських центрах. Частина вояків потрапила в американський полон, з них найбільша група — близько тисячі вояків — була в Баварії. Менша група якийсь час перебувала в Австрії, а згодом її перевезли до Баварії. Їх перевозили кілька разів до різних місцевостей.
Хоч українців американці тримали окремо, однак їх трактували на рівні з німецькими вояками зброї СС. Стрільців і нижчих підстаршин звільнили влітку 1946 року, а решту — в січні 1947-го. Третя група, кількадесять вояків дивізії та юнаків протиповітряної оборони, пробула американський полон в таборах біля м. Реґенсбурга. Їх звільнили в травні 1946 року.
Роман Колісник
ПОГЛЯД НА УКРАЇНСЬКУ НАЦІОНАЛЬНУ АРМІЮ З УКРАЇНСЬКОЇ ПЕРСПЕКТИВИ
оля України в XX сторіччі була вкрай жорстока — катастрофа за катастрофою. Голод 1921-1922 років, великий голодомор 1932-1933, новий голод після закінчення Другої світової війни, не згадуючи вже про вивози мільйонів українців та фізичне нищення селянства й української інтелігенції. Друга світова війна не вийняток. Україна зазнала найбільших втрат з усіх держав не тільки відсотково, але й чисельно. Через Україну двічі перекотився фронт, і кожний з двох поневолювачів збирав своє жниво, не рахуючися з жодними нормами
