Українська Національна Армія. Матеріяли до історії - Роман Колісник

приятелювали. Хоч ми вже й були вдвох, але нервове напруження зростало щохвилини. Минали безконечні дні та ще довші безсонні ночі. Нашу монотонність пізніше почали порушувати масові щоденні рейди союзницької авіації на Берлін та його околиці. Увесь наш «Целлєнбау» хитався разом із землею, наче корабель на морських хвилях, але залишався цілий. Есесівці ховалися в бункер, а в'язні під час бомбардування сиділи наче тигри в клітках, коли горить зоопарк. В околицях Саксенгавзена було багато різних заводів, що знаходилися під адміністрацією концтабору. На ці заводи авіація щоденно валила сотні фугасних та тисячі запальних бомб. При кожному нальоті кругом вибухали десятки великих пожеж. Замасковані зенітки в свою чергу цілими годинами гатили в небесні простори, пробуючи створити заслін від авіації. Рев моторів, вибухи бомб, канонада артилерії, завивання сирен, крики та голосіння побитих та поранених людей зливалися в страшну какофонію, що доводила до шалу людей з найсильнішими нервами.

Треба сказати, що союзницькі пілоти добре орієнтувалися, кидаючи свої бомби. Незважаючи на те, що вони були дуже високо і ховалися від зеніток, протягом всіх численних нальотів жодна фугасна бомба не впала на концтабір. Падали лише запальні бомби, що викликали масу пожеж.

Після вибуху польського повстання у Варшаві в перші дні серпня 1944 року нам стало відомо, що головнокомандувач польською Армією Крайовою (АК) генерал Ровєцкі-Ґрот, ув'язнений в нашому коридорі в «Целлєнбау», був автоматично розстріляний. В цей час були розстріляні також якісь серби і хорвати та інші товариші, національності яких нам не довелось уточнити. Машина розстрілів діяла весь час. Ми всі з хвилини на хвилину чекали нашої черги. Життя зосередилось в одній точці — у вухах. Всі страхіття при повсякденних бомбардуваннях та описуваних вже сценах — це психологічний рай порівняно з безконечними безсонними ночами. Коли наставав світанок, входила радісна надія: може, нарешті, якась бомба визволить від нескінченних мук, може, нарешті, прийде кінець тортурам...

Але жаданий кінець не надходив. Довгі літні дні пролітали, мов блискавка, а короткі ночі здавалися вічністю. Найтихіший мишачий шелест у коридорі здавався нам кроком кованого есесівського чобота. Коли ж дійсно з'являвся чобіт, ми з камери вгадували, — котре «число» забирає. А час, поки він йшов від канцелярії, був вічністю. Вічністю невідомого в секундах: по нас, не по нас?..

Так минали доба за добою, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Вдень — бомбардування, вночі — розстріли. Нас почав помалу покидати наш найбільший друг — шибеничний гумор. Перестав виходити наш журнал — «Параша». Хоч як ми проти того боролися, проте в наших душах почала все глибше і глибше загніжджуватися найгрізніша для в'язня небезпека — апатія. Я постійно вигадував плани втечі з кацету, але по деякім часі виявлялося, що з моїх планів нічого не вийде. Це ще більше посилювало апатію. Знову якийсь план, знову якась нова надія на кілька днів. А потім повна безпросвітність — хоч би промінь надії. Саксенгавзен — це ціле місто з десятками мурів, покритих наелектризованим колючим дротом, вартовими баштами з кулеметами, прожекторами та патрулями з сотнями собак-шукачів.

Остаточно впевнившись, що всяка спроба втечі є нереальна, ми самі себе викреслили зі списку живих. Людям нашого типу смерть не страшна. Ми звикли дивитися їй в очі. Але щонайгірше для вояка — це вмирати «бараном», вмирати без можливости поборотися зі смертю, це — ганьба, що гірше сірчаної кислоти палить душу вояка. Ось чому ми воліли згинути нагло від бомби, ніж наставляти потилицю під дуло паршивого пістоля.

Повсякчас між в'язнями курсувала «пошта». Ми заприязнилися з багатьма чужинцями. Особливо зацікавилися нами, як українськими партизанами, англійські офіцери — майор Фальконер та капітан підводного човна Майкл Кембридж, як також його ад'ютант лейтенант Стілл, з п'ятої камери.

З Фальконером тримав контакт інж. Андрієвський, а з капітаном Кембриджем — я. В депозиті в нас були гроші, і ми мали змогу купувати «Вінницьку махорку». За папір служив клозетний папір з «Volkisher Beobachter». Ми крутили з махорки грубезні «сигари» і на проході або через «пошту» передавали своїм англійським товаришам. Капітан Кембридж, як моряк (син пенсіонера-адмірала), до останнього дня не втрачав гумору. Знаками Морзе долонею на проході дякував нам за відомості з преси та «Гавану». Кожного разу жартував: мовляв, як ми нарешті вийдемо звідси, то зразу затягнемо по дві великі справжні «гавани» нараз. Це був надзвичайно добрий товариш по недолі. Постійно веселий, чимось новим зайнятий, дуже товариський, винахідливий, чесний, скромний, витривалий і загартований на всі тюремні муки і несподіванки.

Коли раз в лютому на проході йому порвалися дерев'яні ходаки, він закинув їх і цілу годину «танцював» по снігу босий. Свіже повітря для в'язня заступає хліб та одяг.

Наш Майкл цей закон дуже добре розумів. Чіплявся за життя голими зубами в порожньому просторі. Доля не судила йому, одначе, побачити волю. З усіх наших англійських товаришів з «Целлєнбау» лише майорові Фальконерові пощастило врятуватися. Доля решти невідома. Є припущення, що вони під кінець війни були розстріляні. Точно ніхто не знає. Може, ще дехто з них десь живе. Кожна війна має мільйони різних несподіванок. Тисячі людей віднаходяться по довгих літах. Дай то, Боже, щоб таким чином віднайшовся й наш незабутній друг Майкл та інші товариші по недолі. Всі кацетники колись будуть становити окрему велику родину братньої дружби, як живі свідки кошмарного тоталітаризму.

Під кінець жовтня 1944 року забряжчали замки нашої камери. Це було після обіду. В дверях показався усміхнений д-р Вольф. Тепер він вже був підполковник есесів та одним чином вищий по службі. Він дуже чемно попросив вибачення за те, що так довго до нас не «заходив», бо, мовляв, не мав нічого доброго нам сказати. А тепер він приніс дуже приємну новину: за пару днів ми будемо звільнені. Ця вістка була настільки неправдоподібна і нереальна, що я його одразу попросив не глузувати над нами перед смертю, а скорше перейти до діла — тобто дати нам ту вістку, якої ми так нетерпляче очікуємо. На це Вольф, як звичайно, розреготався, а потім цілком поважно повідомив нас про те, що німецька влада звільняє арештованих провідників усіх українських угруповань, дає їм змогу порозумітися між собою і що найближчими днями мають розпочатися нові українсько-німецькі переговори. Досі це не сталося тому, що справу порозуміння німців з іншими націями хтось в їх уряді саботував. Тепер започатковується нова політична лінія. Вони хочуть розпочати переговори на широкій базі згідно з нашими пропозиціями з листопада 1943 р. Треба забути сумне минуле і