Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Наступного дня Горбачов їде «на відпочинок», а ті, кому він «поставив завдання» заходилися готувати «комплекс заходів». Генерал Варенніков: «18 серпня відбулася зустріч з Горбачовим у Криму. Він відмовився від пропозицій брати участь в наших діях. Йому пропонувалося полетіти з нами в Москву для спільного прийняття рішення. Він також відмовився, пославшись на погане самопочуття. Але заявив: «Дійте, як вважаєте за потрібне, чорт з вами!» (Буквально його слова – і нічого іншого не прозвучало)» (там само). Хто ж літав на зустріч з Горбачовим? Керівник ГКЧП віце-президент і його особистий друг Янаєв? Ні. Може, голова КДБ Крючков? Теж ні. Голова ради міністрів Павлов? Ні. І міністр оборони Язов теж залишився у Москві. Замість себе вони відрядили того ж таки Вареннікова, керівника Апарату Президента СРСР Валерія Болдіна та Олега Шеніна, який був членом ЦК та Політбюро і вважався третьою людиною в партійному апараті. Саме його «Горбі» залишив на партійному «господарстві» на період свого «відпочинку». Усі вони були на боці ГКЧП, але офіційно до керівництва не входили. Їх супроводжував єдиний із «сімки» головних «гекачепістів» Олег Бакланов. Про те, як «Горбі» згадував чорта під час його відвідин «гекачепістами», свідчить і В’ячеслав Генералов, але в його вустах це лунає трохи інакше. «…він знав стан справ в країні. Йшов не перший рік, вже років зо два або три, як усе почало валитися. У людей, які до нього приїхали, накипіло. І вони висловили свою думку про те, що настав крайній строк. І якщо не вжити термінових заходів, то далі країна може розвалитися. Він не прислухався до їхніх слів, сказав: «Робіть що хочете, ідіть ви під три чорти, я нікуди не поїду, я хворий» [251].
Тут Генералов помиляється лише у своїх оцінках мотивів шефа. Навіть головному охоронцю не треба знати про змову, що існувала. Фактично Варенніков має рацію: Горбачов сам усе спланував, сам усе затіяв, а коли підготовка до введення надзвичайного стану сягнула кінцевого етапу й треба було починати діяти, сховався від відповідальності за реальною або вигаданою хворобою. А ви, любі мої соратнички, дійте…
Якщо Горбачов сховався від відповідальності за кровопролиття на Форосі, чому хтось із членів ГКЧП мав її на себе брати? Тому цей заколот було заздалегідь приречено. Авантюра себе не виправдала і стала детонатором розвалу СРСР.
«У ніч з 18 на 19 серпня керівництво країни, з огляду на відмову Горбачова брати участь в діях, змушене було створити «Державний комітет з надзвичайного стану». Такого типу державні структури в той час мали право створювати дві особи: Президент СРСР або голова Кабінету Міністрів СРСР. Керівник Кабінету міністрів В. С. Павлов взяв відповідальність на себе, створив комітет і сам увійшов до його складу» [253].
Ось тут Варенніков помиляється. Він мав надто низький ранг, аби бути утаємниченим у те, як реально утворено змову. Читати ситуацію треба було так: найближче оточення підготувало путч і запросило Михайла Сергійовича його очолити, бо самим було страшно. Послали перемовників. Але через них той передав: дійте так, як ми домовлялися – я не маю замурзатися у кров.
Звісно, на той момент «Горбі» був уже по самісіньку лисину у крові, але за його планами справді велика кров ще лише мала пролитися. ГКЧП хтось вважає спробою державного перевороту. Хтось – спробою встановлення військової диктатури. Учасники цього «державного органу» звинувачення відкидали, мовляв, який державний переворот, якщо на чолі ГКЧП стояло вище керівництво СРСР?! Яка військова диктатура, якщо у заяві чітко оговорювалося, що дії ГКЧП спрямовано на наведення конституційного ладу в країні та приборкання антидержавних елементів. Як би це не було важко читати «демократам», тут «гекачепісти» мають рацію. Жодних законів або конституційних норм змовники формально не порушили.
Навіть створення самого комітету можна виправдати з погляду законодавства. Адже створюються надзвичайні органи під час ліквідації стихійного лиха, наприклад. Встановлення надзвичайного стану та обмеження свобод також не можна занести до категорії державного перевороту. Та що там! Під час прес-конференції товариш Янаєв оголосив, що чинного президента СРСР Михайла Сергійовича Горбачова не усунено від влади, а що він «не може виконувати обов’язки через хворобу».
Щойно він одужає, як повернеться до роботи. И назвав його своїм другом. Тоді чому в Янаєва так трусилися руки? Чому так бігали очі у членів ГКЧП, які вийшли на прес-конференцію 19 серпня? Та тому, що це все виглядало, як державний переворот. Якби було продемонстровано заяву від Горбачова про хворобу й передачу влади – це одне. Відсутність його в інформаційному просторі – це інше».
І тоді випливало запитання: наскільки гострим буде спротив діям ГКЧП з республік і від широких верств отих активістів-пасіонаріїв? Увесь розрахунок очевидно був на те, що більша частина народу (так воно й сталося) сприйме ГКЧП позитивно, сподіваючись, що хтось таки наведе «лад» після кількох років хитань та безперервних авантюр, а решту пощастить залякати, вилучити лідерів протестних настроїв та «призвідників»(!) сепаратизму і якось усе «устаканиться». Словом, надія була більше на старе російське «авось». Авантюра – вона і є авантюра. Вони навіть не усвідомили, що ГКЧП і його заяви насправді мобілізують пасіонаріїв.
Бо йшлося вже про їхнє фізичне існування. Мало хто з громадських активістів сумнівався, що далі підуть численні арешти. Тому усі кинулися до Білого дому. Першим, зачувши різкий дух смаленого, туди кинувся Борис Єльцин. На його подив, бійці групи «Альфа» КДБ СРСР, які за наказом Крючкова, оточили дачу президента РРФСР, його автівку пропустили, напевне, не отримавши чіткого наказу, як їм діяти.
Дуже цікавий епізод стався 20 серпня. До голови Верховної Ради СРСР Анатолія Лук’янова прийшла делегація депутатів, близьких до Єльцина, які вимагали терміново зібрати сесію Ради, аби протидіяти змовникам і, за свідченнями Руцького, «Лук’янов сказав, що не вважає за необхідне терміново збирати сесію, що ми помиляємося в оцінці ГКЧП. Він казав: «Повернеться завтра президент, доручить усе тому ж таки ГКЧП, а як ви у такому випадку з ним співпрацюватимете?» [252].
А