Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
У 1999 році на семінарі в Американському університеті в Туреччині М. С. Горбачов виступив із промовою, в якій зокрема оголосив, що протягом багатьох років був таким собі «Штірліцем» у зграї комуністів; бійцем-одинаком «невидимого фронту»: «Метою всього мого життя було знищення комунізму, нестерпної диктатури над людьми. Мене цілком підтримала моя дружина, яка зрозуміла необхідність цього навіть раніше, ніж я. Саме для досягнення цієї мети, я використовував своє становище в партії і країні. Саме тому моя дружина весь час підштовхувала мене до того, щоб я послідовно займав все більш і більш високе становище в країні» [247].
Серед своїх найближчих «соратників» у цьому питанні він називав Олександра Яковлева та Едуарда Шеварнадзе. Якщо вірити Горбачову, вони теж мріяли про повалення комуністичного ладу. Особливо Яковлев, котрого ще Андропов зробив директором Інституту світової економіки та міжнародних відносин, аби той проаналізував економічну ситуацію в СРСР і видав відповідні рекомендації.
Фактично, він був ідеологом андроповської «Перебудови». Раїсу Максимівну спитати не можна, а у голову Михайлу Сергійовичу не зазирнеш, аби перевірити щирість його слів. Жоден натяк, жоден вчинок або слово до 1985 і після нього не підтверджує розповідей Горбачова про його антикомунізм. Та й сам пізніше відмовився від своїх слів. Особисто я схиляюся до думки, що такого не було взагалі. Була спроба реформування системи при збереженні влади комуністів. Як у Китаї. Проте в СРСР на відміну від КНР це не вдалося. Чому?
Було дві причини. Китай рухався від злиднів.
Стан китайської економіки в результаті політики «Великого стрибка» Мао Цзедуна, а відтак – і рівня доходів переважної більшості китайців, були катастрофічними. До 36 мільйонів осіб померло голодною смертю. Оголошення Ден Сяопіном на ІІІ пленумі ЦК КПК курсу на «ринкову соціалістичну економіку» було сприйнято основною масою населення позитивно. Між іншим – пленум той відбувся у грудні 1978 року, коли про андроповську «Перебудову» ніхто не чув, а молодий політик Горбачов саме речі пакував у Ставрополі, щоб переїздити до Москви.
Тож віднесемо слова Цзян Дземіня щодо прикладу планів реформ Андропова до категорії компліментів. Ба більше, за свідченнями Єгора Гайдара, він, Анатолій Чубайс, Сергій Васильєв та інші економісти на самому початку правління Горбачова запропонували йому розроблений саме на основі китайського і трохи угорського досвіду пакет поступових перетворень в економіці, на що видатний «антикомуніст» та «реформатор» відповів: «Ви що, хочете ринковий соціалізм побудувати? Забудьте! Це за межами політичних реалій!» [248].
Від 1979 року економіка Китаю поступово зростала, а відтак і добробут китайців. Поки в СРСР шкірили зуби над анекдотами типу «Що таке китайська електростанція? Це коли 100 тисяч китайців у вовняних трусах одночасно скочуються з ебонітової гірки», в КНР будували атомні електростанції. Станом на сьогодні Китай має ядерних реакторів стільки ж, скільки Україна та Росія разом узяті.
У 1989 році, коли в Китаї вибухнула криза – «перегрів економіки» у результаті бурхливого її зростання протягом 10 років, в СРСР продавали недопалки по ціні 1 карбованець за 200-грамову склянку, бо в магазинах сигарет не було. В СРСР, після відносно ситих років високих цін на нафту, рухалися до злиднів.
Відтак політика Горбачова та його оточення викликала спротив партійної та чиновницької номенклатури, а також великої частини суспільства. Ну і численні дурниці, що їх втнув генсек, і про які ми вже згадували, далися взнаки.
Друга причина. КНР переважно моноетнічна держава, в якій 92% населення складають ханьці. Відтак, відцентрових процесів в країні, яка має майже чотирьохтисячолітню історію державності (Тибет та уйгурів виносимо за дужки), не існує.
СРСР був в історичній площині у віці немовляти. СРСР був поліетнічним. У багатьох республіках ще пам’ятали, наскільки «добровільно» їх було приєднано: Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Україна, Білорусь, Кавказ…
У республіках існувала власна політична та чиновницька еліта, яка мала власні інтереси. Колишній член ЦК КПРС Олексій Пригарін згадував: «Одного разу я був на зустрічі з одним із секретарів ЦК Естонії в Таллінні, і він взяв мене за руку, підвів до вікна, показав на дах ратуші і каже: ось подивіться, щоб відремонтувати дах ратуші, я мусив звертатися до Радміну Союзу і зустрічав там відповідне ставлення до національних традицій» [248].
Не лише прибалти – ті ж таки українці мали масу претензій щодо повзучого зросійщення. У часи Сталіна та Хрущова повага до національної культури народів СРС демонструвалася усіляко, до чого спонукав і широкий рух збройного спротиву, але пізніше було взято курс на «злиття націй у єдиний радянський народ», про що Хрущов оголосив у 1961 році XXII з’їзд КПРС у своїй новій програмі.
На словах в СРСР був інтернаціоналізм, а насправді – старий добрий московський шовінізм. Як була Російська імперія «тюрмою народів», так нею і радянська імперія залишилася. Інакше українці, євреї, білоруси, німці, кримські татари, турки-месхетинці не записувалися б росіянами.
«Інвалід п’ятої групи» – так сумно жартували євреї, натякаючи на т. зв. «п’яту графу» в Особистому листку з обліку кадрів паспортних органів МВС СРСР.
Коли імперії слабшають – вони розпадаються. Не став винятком і СРСР. Також не слід забувати, що ледь не визначальну роль відігравали й амбіції російської еліти, зокрема людини, про яку ще не згадувалося – Бориса Миколайовича Єльцина та його найближчого оточення: Сергія Шахрая, Рус лана Хасбулатова, Дмитра Волкогонова, Олександра Коржакова, Льва Ільюшина, Генадія Бурбуліса, Єгора Гайдара, Анатолія Чубайса та інших відомих осіб. До Єльцина перейшов навіть Іван Силаєв, який вважався «людиною Горбачова».
Горбачов і його команда прагнули зберегти СРСР. Для Єльцина (який після серії скандалів в т. ч. й кількома дивними авто- і авіакатастрофами, в організації яких підозрювали КДБ, вийшов з КПРС) пріоритетнішим було здобуття влади, аніж збереження СРСР.
Більше того, поки СРСР існував, Горбачов владу б не віддав, і оточення Єльцина це розуміло. Спалах національної самосвідомості в окремих республіках, результатом яких стало створення радикальних політичних організацій; антирадянські настрої, які почали сповзати в ультранаціоналізм. Першим палахнув Кавказ. Стосунки між вірменами та азербайджанцями завжди були складними. А тут сірником, що запалив пожежу, стало питання Карабаху, яке самі ж місцеві комуністи і спровокували.
27-29 лютого 1998 року