Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Горбачов не просто «реагував», а був «замовником» цієї акції. І «обезголовлювання» Збройних Сил здійснювалося не задля послаблення позицій – воно мало іншу мету. Горбачов прибрав «яструбів», починаючи з Міністра оборони маршала Соколова і закінчуючи майже всіма командуючими округами. А на їхнє місце поставив своїх людей. Новим міністром оборони став генерал армії Дмитро Тимофійович Язов (ми ще повернемося до цієї людини).
«Винищувачем маршалів» називала Матіаса Руста західна преса. Але я від себе додам: не усіх. Начальник Генерального штабу маршал Ахромєєв, який безпосередньо відповідав за боєздатність армії, був на боці Горбачова, тому посаду зберіг.
Після польоту Руста, крім «зачистки» армії від понад 300 генералів та вищих офіцерів, яку генерал-лейтенант армії США Вільям Оддон (у 1985-1988 рр. – директор Агенції національної безпеки США) назвав співставною з «чисткою» армії Сталіним у 1937-му, почалося скорочення і самих Збройних Сил.
Так ось вам, шановний читачу: усе це стало наслідком ультиматуму, який президент США Рональд Рейган поставив Горбачову.
«Про те, що в Рейк’явіку обговорювалися не лише питання роззброєння, писав пізніше, спираючись на відомості розвідки, якою керував тоді ПГУ КДБ, В. О. Крючков. Про це ж із посиланням на надійні джерела, розкрити які він поки не може, в бесіді зі мною заявив колишній головний редактор журналу «Комуніст» Р. І. Косолапов» [244]. Річард Іванович Косолапов помер у 2020 році, так і не розкривши таємниці, хоча до кінця життя був ідейним комуністом і недоброзичливцем Горбачова. Сам колишній генсек з 1993 року, коли обіцяв розповісти, чому Рейк’явік був «драмою», так і не відкрив вуста свої. Є підозра, що й не відкриє. Але ми спробуємо самі здогадатися. Чому я обрав слово «ультиматум» стосовно позиції Рейгана?
Все просто: президент США поставив перед «Горбі» жорстку умову: почесна капітуляція СРСР можлива лише тоді, коли «…повсякденним і визнаним пунктом порядку денного радянсько-американських переговорів стануть права людини» (там само).
Права людини – це свобода слова, зібрань, совісті. Це право на створення політичних партій та участь у виборах. І самі демократичні вибори теж. Ви гадаєте, чому після дворічного напівпідпільного життя В’ячеслав Чорновіл саме влітку 1987 року, через місяць після польоту Руста, відновив випуск журналу «Український вісник», а потім з Михайлом Горинем, Степаном Хмарою та іншими націонал-демократами розпочав активні політичні кампанії?
Вони відчували, що настає час змін. А ось ще одне: 12 жовтня 1986 року «безрезультатно» розлетілися з Рейк’явіка лідери США та СРСР, а уже 22 жовтня найвідоміший радянський дисидент Андрій Сахаров звертається до Горбачова з листом, у якому просить припинити заслання його і дружини.
І 16 грудня такий дозвіл вони отримують. Попередні аналогічні звернення Сахарова і Боннер ігнорувалися, і раптом… Наче хтось підказав: «Пора, брат, пора…» Тут, друзі, не може не існувати прямого причинно-наслідкового зв’язку. Усе це дуже схоже на максимально прозорі сигнали.
Але вимушена «гласність» стала тією сніжинкою, яка, посунувшись схилом гори, породжує лавину, котру вже не зупинити. Щойно СРСР почав процес демократизації, як крах став неминучим. Його навіть у США не чекали.
Серед «фанатів» Радянського Союзу побутує думка, що саме Сполучені Штати зробили все для розвалу московської радянської імперії. Навіть смішну фальшивку під назвою «План Даллеса» мусолять, ще й на рівні російських політичних еліт. Однак у дійсності все було з точністю до навпаки.
Останній посол США в СРСР Джек Метлок в одному із своїх інтерв’ю сказав: «Ми не хотіли, щоб таке сталося. Тому що ми не хотіли протистояти 15 незалежним державам з ядерною зброєю. І лише через це ми вважали за краще, щоб СРСР був демократичною федерацію з реформістським керівництвом у Москві. Ми також розуміли, що в Середній Азії демократія потребувала підтримки з Москви.
Якби СРСР розпався передчасно, то в багатьох цих республіках з’явилися б диктатори. У Таджикистані й Узбекистані демократичні рухи підтримувалися Москвою в їхній боротьбі проти місцевих комуністів. Тобто ідея була не в тому, щоб розвалити СРСР, а в тому, щоб допомогти створити демократичну федерацію, яка зберегла би централізований контроль над армією, і, особливо, ядерними силами» [246].
І це – свята правда. У 1991 році Метлок безперервно мотався між Москвою, Києвом та Мінськом, умовляючи тамтешню політичну еліту не розпускати Союз. Чому йому це не вдалося? Про це у завершальній главі.
Для американців падіння СРСР також було шоком і драмою. Вони спочатку мріяли лише про те, аби завершити війну й прибрати радянську військову загрозу. Повторюю ще раз: на Заході до крижаного поту боялися нападу радянського блоку і ядерної війни, як бояться мавпи з гранатою. Тому там навіть не розглядали зміни політичного устрою в СРСР – були згодні на мінімум, на мирне співіснування без загроз.
Джек Метлок: «Ми казали радянським лідерам: «Припиняйте застосовувати силу у зовнішній політиці. Те, що ви робите у себе вдома – це ваша справа. Ми гадаємо, що радянська система не працює, але це ваші особисті проблеми. Ми – проти того, щоб система давила людей. Якщо ви зумієте змінити ці речі, то ми зможемо співпрацювати» (там само). Але реальність виявилася набагато кращою за найсміливіші прогнози та сподівання найбільших ненависників СРСР.
Навіть американцям не було відомо, наскільки все прогнило. Спочатку довелося визнавати поразку у війні, а потім виконувати інші вимоги Заходу. Капітуляція СРСР почалася наприкінці 1988 року, коли зрушився процес виведення радянських військ з Афганістану, а завершилася в жовтні 1989 року, коли керівництвом країни було офіційно оголошено про відмову від «доктрини Брежнєва», згідно з якою Москва залишала за собою право втручатися у внутрішні справи країн-сателітів, передусім, у Східній Європі.
Кінець 1989 року – це «парад революцій» та повалення де силою (як у Румунії), де безкровно (як у Чехословаччині) комуністичних режимів, на що СРСР не відреагував, фактично визнавши кінець міжнародної комуністичної системи та уникнувши претензій на контроль над іншими країнами.
Але ще перед цим почала тріщати й сама радянська імперія. З 1987-1988 року в СРСР почали розвиватися національно-визвольні рухи…
ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ШОСТА.
ОСТАННЯ, АБО FINITA