Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів

що має юридичну силу конституційної норми. Проте це не означає, що існування умов праці, які не є здоровими, є порушенням з боку роботодавців трудових прав працівників, оскільки частина четверта ст. 43 Конституції підлягає динамічному тлумаченню з урахуванням можливості роботодавців забезпечити здорові умови праці. Україна не є єдиною країною, де є шахти, інші численні підприємства, де об’єктивно за існуючих умов неможливо забезпечити безпечні і здорові умови праці. Такі підприємства існують у найбільш розвинених у технічному, технологічному, економічному відношеннях країнах. Тим більше без них не може обійтися Україна.

3. Норми трудового права логічно закріплюються в нормативно-правових актах, які за своїм основним змістом є актами адміністративного права. Коли встановлюються повноваження державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування, то із відповідних законодавчих положень випливають логічно закріплені правові норми, які виявляються за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного і які визначають права та обов’язки відповідних державних службовців, службовців органів влади Автономної Республіки Крим чи органів місцевого самоврядування (принаймні, — керівників цих органів).

В інших випадках законодавець встановлює бланкетні норми трудового права, що зобов’язує відповідних осіб дотримуватись порядку, встановленого законом. Зміст таких бланкетних норм, зміст прав, обов’язків відповідних посадових осіб визначається при цьому відповідними законодавчими положеннями, що стосуються державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, працівниками яких є зазначені посадові особи. Підстава для висновку від попереднього правового явища до наступного у таких випадках є більш очевидною, ніж звичайно, бо згадана вище бланкетна норма фактично приписує виводити права та обов’язки працівника із положень законодавства, що текстуально закріплюють норми адміністративного (більш широко — публічного) права. Так, суддям приписується здійснювати судочинство в порядку, встановленому процесуальним законом (ст. 23, 28, 33, 40 Закону «Про судоустрій і статус суддів»). У такий спосіб усі приписи процесуальних кодексів, що текстуально встановлюють повноваження, права і обов’язки суду, повинні тлумачитись як такі, що логічно закріплюють норми трудового права.

§ 82. Юридичний факт і правовідносини як попереднє і наступне правові явища

Висновки від попереднього правового явища до наступного і навпаки повинні використовуватись при тлумаченні нормативно-правових і індивідуальних актів, а також будь-яких інших юридичних документів, зокрема тоді, коли йдеться про зв’язок юридичного факту і правовідносин, про зв’язок між нормами, з одного боку, і суб’єктивними правами, юридичними обов’язками — з іншого.

1. Акціонерне товариство звернулось до суду з позовом про визнання договорів застави такими, що не підлягають виконанню. Суд першої інстанції виніс ухвалу, якою припинив провадження у справі та зробив висновок про те, що договори застави не містять істотних умов, є неукладеними, а тому спір є непідвідомчим господарським судам. Ця ухвала була залишена без змін апеляційним та касаційним судами. Судова палата у господарських справах Верховного Суду рішення і постанови у справі скасувала, зазначивши на те, що у разі невідповідності предмета позову встановленим законом або договором способам захисту права спір має бути вирішений по суті, але у задоволенні позову має бути відмовлено, оскільки суд захищає право або інтерес способами, що передбачені законом (у відповідних випадках — договором). В іншому випадку в господарському суді було пред’явлено позов про визнання договору неукладеним. Провадження у справі було припинено з тих мотивів, що такий предмет позову означає, що позивач заявив вимогу про встановлення факту, а господарські суди можуть встановлювати факти тільки у зв’язку з розглядом спору про право. Спір про визнання договору неукладеним суд не визнав спором про право. Ця правова позиція була розроблена ще арбітражними судами і знайшла відображення в п. 17 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними»[278]. У цьому пункті зазначалось: «Недійсною може бути визнана лише укладена угода, тобто така, щодо якої сторонами в потрібній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов (стаття 153 Цивільного кодексу). Якщо у процесі вирішення спору буде встановлено, що угоду між сторонами фактично не було укладено, господарському суду на підставі пункту 11 статті 80 ГПК слід припинити провадження у справі».

Така судова практика викликає заперечення. По-перше, положення ст. 16 ЦК, ст. 20 ГК, ст. 18 СК, ст. 152 ЗК, ст. 4 ЦПК не відповідають ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка визнає за особою право на ефективний засіб захисту права. По-друге, ч. 1 ст. 15 ЦК визнає за особою право на захист цивільного права у випадках не тільки його порушення, а й невизнання чи оспорювання. По-третє, сформульована в позовній заяві вимога позивача про визнання договору таким, що не підлягає виконанню, чи неукладеним має тлумачитись не сама по собі, а шляхом тлумачення відповідних законодавчих положень. Для цього треба звернути увагу на зв’язок між юридичними фактами та правовідносинами. В силу цього зв’язку законодавець в одному випадку прямо зазначає на можливість визнання правочину недійсним (п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК), тобто зазначає на можливість кваліфікації факту (правочину) як недійсного, такого, що не відповідає встановленим законом вимогам до юридичного факту, а тому не тягне цивільно-правових наслідків (крім наслідків, які пов’язані з виконанням правочину, визнаного судом недійсним). Того самого ефекту позивач міг досягти, якби він пред’явив вимоги про визнання відсутності правовідносин, які могли виникнути на підставі правочину, що підпадає під ознаки оспорюваного, про визнання того, що на підставі зазначеного правочину правовідносини не виникли або про визнання права не виконувати договір. Це обумовлено тим, що юридичний факт (правочин) і правовідносини, що виникають на його підставі, пов’язані як попереднє та наступне правові явища. Непрямо це визнає і законодавець. Так, у ст. 920 ЦК йдеться про зобов’язання, «що випливають із договору перевезення». Видається, що таке випливання є можливим лише за умови, що ці два правові явища є пов’язаними як попереднє (договір) і наступне (зобов’язання). Тому, якби не традиція, що склалась, та не зазначення в законодавчих актах на можливість захисту права способами, передбаченими законом (що тлумачиться в судовій практиці без врахування ст. 13