Третя світова: Битва за Україну - Юрій Георгійович Фельштинський
Все це робило розвиток української державності більш проблематичним, а кризу — затяжною. Поляризація у суспільстві посилилася. Багаті багатіли, а бідні ставали ще біднішими. Олігархія захопила всі щаблі виконавчої влади та парламент. Влада стала вкрай болісно сприймати критику. Про Європу забули, а про європейський вибір України — тим паче. Проте про Україну не забувала Росія.
Євген Марчук — президент, що не відбувся
Власне, Росія про Україну пам’ятала завжди — принаймні по лінії спецслужб. Важливим російським агентом в Україні був невтопний генерал КДБ, а пізніше — український політик, Євген Марчук.
Марчук народився в Україні у 1941 році, закінчив Кіровоградський педагогічний інститут ім. Олександра Пушкіна, де навчався протягом 1958–1963 років на спеціальності «вчитель української мови та літератури і вчитель німецької мови». Вже у студентські роки був завербований КДБ. Після закінчення інституту став оперуповноваженим обласного управління КДБ, потім старшим оперуповноваженим, заступником начальника відділу, начальником відділу, замісником начальника управління, начальником інспекції КДБ УССР. Працював у П’ятому управлінні КДБ (боротьба з дисидентством), очолював П’яте управління КДБ УРСР. У 1988 році був призначений начальником управління КДБ у Полтавській області. У 1990-му, вже генералом, був призначений першим заступником керівника КДБ УРСР. З червня по листопад 1991 року обіймав посаду державного міністра УРСР з питань оборони, державної безпеки та надзвичайних ситуацій. На цій посаді він зустрів серпневий заколот 1991 року. Відтак повністю й беззастережно підтримав путчистський ДКНС (Державний комітет з надзвичайного стану).
Зрозуміло, після провалу путчу Марчук… залишився на своєму місці і у листопаді 1991 року був призначений першим головою Служби безпеки України (СБУ), місцевої правонаступниці КДБ УССР. Тоді ж він присвоїв собі звання генерал-лейтенанта, а у серпні 1992 року — генерал-полковника. На посаді керівника СБУ Марчук залишався до 1994 року. 23 березня 1994 року, очікуючи нового кар’єрного злету, він присвоїв собі звання генерала армії України. У липні 1994 року Марчук залишив посаду голови СБУ і був призначений віце-прем’єром з питань державної безпеки та оборони в урядовому кабінеті Віталія Масола. Раніше даної посади не існувало. Її створили виключно для того, щоби призначити на неї генерала Марчука.
З 31 жовтня 1994 року Марчук став першим віце-прем’єром, головою Комітету при президенті України по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, а 6 березня 1995 року був призначений на посаду виконуючого обов’язки прем’єр-міністра України. 8 червня 1995 року він став прем’єр-міністром і обіймав цю посаду до 27 травня 1996 року, після чого був відправлений у відставку з унікальним формулюванням «за формування власного політичного іміджу».
Цікаву замальовку про призначення Марчука прем’єр-міністром залишив у своєму інтерв’ю директору української секції радіо «Свобода» Роману Купчинському Микола Мельниченко, офіцер охорони президента Кучми, що брав участь в проекті з несанкціонованого запису кабінетних розмов свого шефа:
«Коли Кучма призначив Марчука прем’єр-міністром, я був здивований, який розкішний банкет влаштував новопризначений прем’єр-міністр для так званої політичної еліти в зоні державних дач в Пущі. Там, справді, столи ломилися. Я собі [поставив] питання: за чий рахунок цей банкет влаштували? Я був вражений! Тоді я зрозумів, що щось, мабуть, тут не так. Можливо, дійсно потрібно дякувати президенту за те, що він призначив на посаду прем’єр-міністра? Я був дуже сильно вражений».
Мельниченко дещо несподівано розставив акценти: виходило, що Марчук в такий спосіб дякував Кучмі за призначення, хоча яка користь була для Кучми від цього бенкету?
Які саме сили проштовхували Марчука, залишається загадкою. Однак, саме тому, що сили ці в очевидний спосіб не проявлялися, можна припустити, що цими силами були колеги Марчука по його старій службі в КДБ. Себто спецслужби Росії.
Професійно Марчук був винятково непридатною людиною. З 1991 по 1994 роки, коли Марчук очолював СБУ, це відомство жодного разу не спромоглося відслідкувати та порушити жодної справи за фактом розкрадання державної власності, де б фігурували вищі державні посадовці. Президент Кучма, хоча і призначив його на посаду прем’єр-міністра, свого висуванця також не любив:
«Опинившись за столом головуючого, — згадував Кучма, — Марчук проявив повну відсутність смаку до щоденної господарської роботи та бажання її виконувати, невгамовну любов до багатослів’я… Спочатку я списував це на рахунок бажання Марчука самостійно розібратися у всіх проблемах, досконало, як він любив говорити, «з лабораторною точністю», зібрати щодо них вичерпну інформацію. Проте скоро запідозрив, що він просто не хоче, просто боїться приймати рішення, а страх базується на нерозумінні економічних механізмів, спробах дистанціюватись від будь-яких непопулярних кроків. Очевидно, тривала робота в КДБ навчила Марчука лише збирати інформацію (переважно для того, щоб на її основі рішення приймалися іншими!), проте запроваджувати зібране в інтересах економіки він не вмів. На вулиці літо, потім осінь 1995 року. Вперше почали накопичуватись значні борги по пенсіях та зарплатах, і ростуть кожного місяця. Виробництво падає. А Кабмін реально не встигає за ситуацією, гальмує з прийняттям рішень, неадекватно реагує на проблеми промисловості та сільського господарства. Можливо, це — елементарна некомпетентність? Така ж, як, для прикладу, рішення голови Державної комісії з грошової реформи Марчука восени 1995 року, всупереч рекомендаціям експертів, не вводити гривню?»
Звичайно ж, неможливо втриматися, щоб не спитати: навіщо ж призначати таку непридатну людину прем’єр-міністром? Але Кучма навіщось призначив.
Будучи прем’єр-міністром України Євген Марчук, припускаючи ймовірність своєї швидкої відставки, у грудні 1995 року взяв участь у довиборах народного депутата Верховної Ради України від одного з округів і пройшов до Ради. Марчук залишався депутатом до квітня 1998 року, очоливши в парламенті фракцію з моветонною назвою «Соціально-ринковий вибір».
У жовтні 1996 року в Києві була заснована газета «День». Заснував її Євген Щербань, український олігарх та політик середини 1990-х, у 1995–1996 роках найбагатший олігарх Донбасу, головний акціонер найбільшого українського холдингу «Індустріальний Союз Донбасу», який об’єднав сотні величезних підприємств Донецької та Луганської областей. І 3 листопада 1996 року Щербаня вбили (за рік до цього, 15 жовтня 1995 року, був убитий попередній «господар Донбасу», найбагатший олігарх Донбасу Ахать Брагін). Обидва вбивства були вчинені «бандою Кушніра». Виконавці з часом були вбиті або ж затримані. Проте замовників згаданих вбивств виявити так і не вдалося.
Щербаня вбили на злітному полі
