Третя світова: Битва за Україну - Юрій Георгійович Фельштинський
Відчувши в собі вдосталь сили після масової приватизації державного майна, нова фінансово-промислова еліта заповзялася «купувати» депутатів-лобістів. Спостерігаючи, як такі депутати захищають не стільки інтереси замовників, як свої власні, лідери фінансових кланів й самі почали задивлятись на політичні крісла, які — у поєднанні з діловими позиціями — обіцяли ще більші прибутки, ніж «чистий» бізнес. Навіщо покладати надію на когось, коли можна самому керувати країною та приймати вигідні для власного бізнесу закони.
До речі, про закони. У 1995 р. вийшов указ президента України про створення фінансово-промислових груп «з метою сприяти структурній перебудові економіки України, прискоренню науково-технічного прогресу, підвищенню конкурентоздатності» український товарів. Даний законодавчий акт надав необмежені можливості тим ФПГ, що були близькі до владних структур та, фактично, створювались ними. Антимонопольний комітет за згоди Кабінету Міністрів України отримав право надати ФПГ статус легітимного монополіста, якщо ця група брала на себе зобов’язання підтримувати державні програми з розвитку пріоритетних галузей економіки України[23]. Найважливіше — ФПГ користувалися фінансовими пільгами, зниженими податками, що фактично дозволяли їм відмивати гроші у великих масштабах. Важливим елементом при створенні ФПГ була наявність «власного» комерційного банку, через який проводилися всі фінансові операції. До наглядових рад таких груп вводили державних чиновників високого рангу.
Фактично всі великі ФПГ України об’єднувалися в Союз промисловців та підприємців, який мав право вносити свої пропозиції щодо підготовки економічних законів та лобіювати їх в парламенті. Керівники України, наприклад Кучма та колишній міністр Анатолій Кінах, після виходу у відставку займали посади голів згаданого союзу. Зрощення влади з бізнесом було більш ніж очевидним.
Необхідно підкреслити, що ці групи, контролюючи підприємства, що виробляли в радянські роки левову частку українського ВВП, не збирались вкладати серйозних інвестицій в розвиток економіки нової України, як не збирались і впроваджувати нові технології та інновації у виробництво, хоча таких винаходів в країні було більш ніж достатньо. ФПГ намагались максимально зменшити витрати контрольованих ними підприємств, поступово витісняючи державну частку в їхній власності, приватизуючи їх практично безоплатно.
Прагнучи оволодіти максимальним спектром владних можливостей, ці групи консолідувалися через неформальні стосунки. Саме цим фактом пояснюється непрозора структура власності груп, утворених в період дії даного указу (його відмінили у 1999 році). Прикладами таких кланово організованих груп є ФПГ «Фінанси і Кредит», ФПГ «Приват-Інвест», ФПГ «УкрСиббанк».
Однією з провідних фінансово-промислових груп в Україні стала «Систем Кепітал Менеджмент» (АТ «СКМ»), заснована у 2000 році для управління активами гірничодобувної, металургійної та енергетичної галузей під головуванням Ріната Ахметова (одного з найбагатших людей в Україні). Протягом наступних років в складі групи «СКМ» з’явилися нові напрямки у бізнесі, було проведено корпоративну реструктуризацію, у перебігу якої активи АТ «СКМ» в межах окремих галузей були об’єднані у спеціалізовані холдинги. Також створювалися дочірні компанії за кордоном, в тому ж переліку й у Лондоні. До складу групи увійшло більш як 100 підприємств, на яких працювало понад 300 тисяч людей.
АТ «СКМ» працює в Україні, Росії, США, Італії, Великобританії, Швейцарії та Болгарії… У 2011 році було прийнято рішення про розподіл функцій власності та стратегічного управління бізнесом. В результаті проведених перетворень АТ «СКМ» сконцентрувалася на стратегічному управлінні бізнесом, а функція володіння корпоративними правами всіх активів (і українських, і зарубіжних) була передана SCM Holdings Limited опосередковано, через АТ «СКМ».
На сьогодні ФПГ розділили між собою сфери впливу по всій території країни. Провідними вважаються угрупування Донецька та Дніпропетровська. Кожне з них має свої партії та своїх політичних лідерів. Донецьк традиційно підтримав Партію регіонів України під головуванням Віктора Януковича, а Дніпропетровськ — партію «Батьківщина», лідером якої стала Юлія Тимошенко. Саме вони довгі роки визначали політичний клімат в країні, періодично здійснюючи то «оранжеві», то «біло-голубі» революції, головною метою яких був перерозподіл фінансових ресурсів та захоплення вищих держаних посад.
Одразу ж після розпаду СРСР та проголошення незалежності України більша частина суспільства, особливо молодь, сподівалася, що країна обере європейський шлях. Певний оптимізм щодо цього надавали й публічні обіцянки тодішнього українського керівництва. Після закінчення першого президентського терміну Леонід Кучма, висуваючи у 1999 році свою кандидатуру на другий термін, висунув в якості передвиборного гасла євроатлантичну інтеграцію України. Навіть міністра закордонних справ тоді змінили. МЗС України очолив затятий прихильник євроатлантизму, представник України в НАТО Борис Тарасюк. Основними дипломатичними зусиллями України стали спроби схилити ЄС до підписання асоціації про членство та отримати бодай якийсь обнадійливий сигнал стосовно європейської перспективи України. У Верховній раді був створений Комітет з європейської інтеграції, а в Кабінеті Міністрів України — ціле міністерство з тих самих питань.
Проте Європа не поспішала. Продовжувалось співробітництво України з НАТО в рамках програми «Партнерство заради миру», проводилися численні саміти Україна — ЄС, на яких детально аналізувались конкретні кроки України в напрямку виконання Маастрихтських та Копенгагенських критеріїв євроінтеграції. На всіх самітах Європейська комісія неминуче повторювала одне й те ж: ми підтримуємо наміри та бажання української влади інтегруватись до європейських структур. При цьому на всіх рівнях та на всіх зустрічах із представниками ЄС українське керівництво не демонструвало ентузіазму щодо перспектив вступу України до НАТО, але незмінно погоджувалось з перспективами вступу до ЄС. Зокрема дана проблема обговорювалася у 1997 році на перемовинах голови Верховної Ради і лідера Соціалістичної партії Олександра Мороза та прем’єр-міністра Болгарії Івана Костова. Коли Костов сказав, що Болгарія прагне вступити одночасно до ЄС і в НАТО, Мороз відповів: Україна не готова вступити до НАТО, але готова вступити до ЄС.
На словах керівництво України було готове до цього. На практиці — ні, й нічого конкретного для цього не запроваджувало. Україна, як відомо, повинна провести велику та важку роботу з адаптації українського законодавства до європейського, бути справді демократичною країною, що гарантує свободу слова, виборність виконавчих органів, розширити місцеве самоуправління, забезпечити незалежність судів та свободу преси. Не кажучи вже про відповідність економічним критеріям ЄС.
Разом з тим в країні тривала системна криза економіки. В результаті першого етапу масової приватизації був розкрадений та припинив своє функціонування унікальний науково-технічний та промисловий потенціал України. Правляча еліта також не дуже поспішала відбудовувати нову державну машину. Європа мовчки спостерігала за цим і, фіксуючи безпорадність та безпечність українців, далі загальних обіцянок не
