Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Проте більшість масових безладів в СРСР мала все ж не економічний характер (народ у нас за 40 років радянської влади до злиднів привчили), а ставала наслідком того, що називається «ментовським свавіллям», як у Дніпродзержинську, Рубцовську, Новомосковську, Фрунзе, Чимкенті, Прилуках. Люди старшого віку підтвердять: в СРСР буйним цвітом квітнули побиття та тортури у відділках міліції.
З підозрюваних у буквальному сенсі «вибивали» зізнання. На громадян, що перебували у нетверезому стані міліціонери буквально полювали, після чого їх грабували до нитки та відправляли у витверезники. Часто, аби виконати план із затримання п’яних, «автозак» підганяли просто до дверей ресторану й «пакували» усіх, хто звідти виходив. А потім ще й наголо стригли. Бувало (ще й як бувало!), що вимагали трохи грошей, аби не повідомляти на роботу.
Свого часу найвідомішим прикладом великої «турботи» радянської влади та Комуністичної партії було розслідування убивства співробітниками лінійного відділення № 5 Московського метрополітену майора КДБ В’ячеслава Афанасьєва. Четверо п’яних міліціонерів затримали чекіста, побили до півсмерті, після чого вивезли в ліс і добили. Міністр внутрішніх справ Микола Щолоков замість того, аби покарати винуватців, став на їхній захист, намагався «розвалити» справу і навіть влаштував ціле «сафарі» на співробітників КДБ та Генеральної прокуратури, які її розслідували.
З цього моменту, до слова, почалася відкрита війна між ним та Андроповим. Тут головним є не сам факт убивства – покидьки зустрічаються всюди. Головне, що під час слідства з’ясувалося, що практично уся московська міліція погрузла у хабарництві, здирництві та пограбуваннях. Фактично, за володарювання над міністерством брежнєвського друга, в якого у заступниках ходив ще й зять генсека Юрій Чурбанов, воно перетворилося на організоване злочинне угруповання, мафію.
Хочете приклад? Ось те саме 5-е лінійне відділення: «В ході розслідування справи Афанасьєва з’ясувалося, що в 5-му лінійному відділі міліції на «Жданівській» квітнуло повальне пияцтво: співробітники щовечора пили разом з начальником, а на ранок ніхто з підлеглих не ризикував заходити в кабінет до Баришева, поки він не похмелитися. Один з убивць майора КДБ Микола Лобанов за п’ять років служби встиг накрасти грошей на двокімнатну кооперативну квартиру. При цьому він майже спився, хворів на сифіліс і виявився причетним до вбивства людини в грудні 1975 року. Жертвою його став уродженець Армавіра, якого Лобанов спочатку затримав, а потім запросив додому випити горілки. Лобанов зауважив, що його товариш по чарці, купуючи спиртне, поліз за грошима в труси, і вирішив, що там у нього захована велика сума. Це і стало приводом для розправи: Лобанов розбив товаришу по чарці голову молотком, а на ранок розчленував труп і поступово позбувся останків, розкидавши їх в підмосковних лісах. Очікуваної великої суми у жертви не виявилося, і як трофей Лобанов залишив собі його черевики і рукавички, що їх сищики знайшли в ході обшуків у справі Афанасьєва. Зате Лобанов був на хорошому рахунку у начальства – він мав три нагороди за бездоганну службу, його портрет висів на Дошці пошани» [221].
І знову таки не лише про гнилість усієї системи йдеться – це також і про те, як можновладці «піклувалися» про народ. Бо у будь-якій країні світу поліцейський є чи не першим представником держави, до якого звертаються про допомогу з різних причин. За 16 років перебування на посаді міністра Микола Щолоков збагатився на 500 тисяч рублів. Про картини ми згадували. Його дружина Світлана мала прикрас на 250 тисяч. До послуг подружжя були три автомобілі «Мерседес», придбані за державний кошт, зареєстровані як «службові». Про кілограми золота, діамантів, сапфірів; шуби та автівки Юрія Чурбанова та його дружини Галини Брежнєвої ходили легенди. Щоправда, Чурбанов хабарів не брав. Ну, майже.
Якось в інтерв’ю «Комсомольській правді», вже у пострадянські часи, він розговорився: «Я взагалі років десять жив як у комунізмі. Гроші? Навіщо вони мені? Я отримував платню більшу, ніж глава держави, – близько 1100 рублів на місяць. Хоча спочатку, коли ми з Галиною лише одружилися, Леонід Ілліч допомагав нам: квартиру виділив, хоча й не одразу (ми півтора року жили на винайнятій), машину мені подарував, «Рено», теж не одразу. У 1979 році дачу допоміг побудувати. До речі, свої особисті гроші дав.. А стосовно решти, подумай: я – «головний зять країни», перший заступник міністра МВС, генерал-полковник, кандидат в члени ЦК КПРС. Якщо мені щось було потрібно, я міг сказати: «Мені завтра потрібно це!» І завтра все було б у мене. І жодних квитанцій і підписів! То куди гроші витрачати? Все і так передбачалося рівнем нашого забезпечення» [222].
Чурбанов, коли 1971 року одружився на Галині Брежнєвій, був майором. Через 10 років він був уже генерал-полковником. Чотирикімнатна квартира (саме тому довелося чекати – поки побудують елітний будинок), це вам не «хрущовка» на 5-му поверсі будинку на вулиці 2-й Новоостанкінській, де жив Чурбанов до знайомства з Галиною, і звідки одразу зник. І двоповерхова дача. І кілька машин, серед яких «Мерседес». Так – вони жили. Але чи давали жити звичайним людям? Півтора роки очікування на елітне житло в елітному будинку в орендованій затишній просторій квартирі та 20 років очікування на «хрущовку» в кімнаті гуртожитку, разом з уже дорослими дітьми, - погодьтеся, далеко не одне і те саме. Але і це ще не все. Оскільки в СРСР існували норми житлової площі на 1 людину, це було колосальним джерелом корупції. Оформлюючи чергу на квартиру, прописували до себе родичів із села, оформлювали фіктивні шлюби тощо. Бували випадки, коли померлого родича за хабарі роками тримали в холодильнику морга, аби не втрачати «метри» в черзі на квартиру.
Зрозуміло, що нормальних людей до такого могли довести лише абсолютно нелюдські умови життя і неможливість отримати житло іншими шляхами. А численна каста партійних та комсомольських секретарів; міліцейських та кадебешних чинів; армійських генералів та флотських адміралів; пригрітих владою письменників та режисерів; директорів заводів та голів виконкомів усього того жахіття не знали і знати не хотіли. Як не бажали знати про молоденьких дівчаток, які жили в наметах Тімертау, ходили в туалет «на