Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Звичайно, без посилання на будь-яку статтю КПК, але і про вказівку Брежнєва – анічичирк» [226]. Чи покарали Насреддінову за оті усі мільйони та страшні зловживання? Аякже. Вона була змушена повернути до державної скарбниці три мільйони. Двадцять їй «пробачили».
З посади її також зняли і… пересадили у крісло заступниці міністра промисловості будівельних матеріалів, а також за сумісництвом – голови комітету у справах країн Азії та Африки.
Хан Узбекистану Рашидов (ліворуч) і його друг Брежнєв у «подарунках» – халаті й тюбетейці. З таким «дахом» можна красти мільярдами.
З 1979 року вона – пенсіонерка союзного значення. Мала чотири ордени Леніна, два ордени Трудового Червоного Прапора, ордени Жовтневої Революції та Знак Пошани.
У той час, коли кермо вивалилося з мертвих рук Брежнєва, країна уже була приречена. Звичайні громадяни цього не бачили, бо не читали закритих звітів, які читав Анатолій Черняєв. Народ не знав про мільйони Насреддінової, Рашидова, Щолокова, Геоградзе, Ритова, Медунова, Усманходжаєва, Теребілова, Худайбердиєва, Ішкова та ще десятків і сотень партійних і державних чиновників. Не знав про моторошні витрати на зброю. Про титанічні втрати на виробництві. Про колосальні збитки від неефективної системи управління фінансами та економікою Радянський Союз зовні виглядав красивим і потужним. З парадами і демонстрацією «космічної могутності» – щоправда, про всяк випадок не в прямому ефірі. Але всередині він був, мов старий дерев’яний будинок, геть поточений шашелем. Він мав упасти від першого-ліпшого пориву навіть легенького вітерця. І таким вітерцем стало падіння цін на нафту…
ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ.
ЯК АНДРОПОВ ЛАД У КРАЇНІ НАВОДИВ, АБО «МЕРТВОМУ ПРИПАРКА»
Отже, Леонід Ілліч Брежнєв залишив після себе руїни. Розгрібати їх довелося наступнику, яким у результаті невидимої, але жорстокої боротьби став Юрій Володимирович Андропов.
Дехто з дослідників вважає, що він теж, як і Берія, мав шанс стати «радянським Ден Сяопіном», але, на жаль, доля відпустила йому мало часу. Інші вважають, що в особі Андропова радянський народ міг отримати «нового Сталіна» і, на щастя, доля відпустила йому мало часу.
До влади Андропов прийшов, уже будучи важко і невиліковно хворим. З 15 місяців, що він був Генеральним секретарем ЦК КПРС, принаймні 5 він перебував на лікуванні. Залишається лише дивуватися, навіщо те все було потрібно людині, яка 46 років хворіла на цукровий діабет, майже сліпій, хворій на подагру, артрит, атеросклероз, з інфарктами за плечима та з «убитими» нирками?
Кажуть, що Андропов був дуже порядною, чесною людиною і йому боліло за країну. Він, мовляв, на відміну від попередників та наступників, дуже скромну зарплатню собі встановив. І взагалі був майже лицарем на білому жеребці. Можливо й так. Але, як на мене, слово «порядний» стосовно людини, яка очолювала КДБ, зробила собі кар’єру завдяки доносам та ховалася від війни, не дуже доречне. Визначення йому інше – лицемір, боягуз і негідник.
Колишній Перший секретар Карело-фінської РСР Генадій Купріянов, який на війні був членом Військової Ради Карельського фронту і опікувався підпільною роботою в тилу противника, згадував: «Юрій Володимирович сам не просився послати його на війну, у підпілля або партизани, як наполегливо просилися багато працівників старших за нього. Він часто скаржився на хворі нирки. І взагалі на слабке здоров’я. Був у нього і ще один аргумент для відмови відправити його в підпілля або в партизанський загін: в Біломорську у нього жила дружина, вона щойно народила дитину. А його перша дружина, що жила в Ярославлі, закидала нас листами зі скаргою на те, що він мало допомагає їх дітям, що вони голодують і ходять без взуття, обірвані (і ми змусили Юрія Володимировича допомагати своїм дітям від першої дружини). . .
Усе це разом узяте не давало мені морального права застосувати вищу силу, вище право послати Ю. В. Андропова в партизани, керуючись партійною дисципліною. Якось незручно було сказати: «Чи не хочеш повоювати?». Людина ховається за свою номенклатурну бронь, за свою хворобу, за дружину і дитину» [227]. Але це ще не все. Не кожен є сміливим, а Андропов ще й на діабет хворів.
Підлість далі. Коли у 1949 році Маленков розкручував «Ленінградську справу», на захист багатьох її фігурантів став Купріянов. За підтримкою він звернувся до Андропова, мовляв, ти ж був Першим секретарем ЦК Комсомолу республіки, разом зі мною організовував підпільну роботу, багатьох із цих людей знаєш особисто – скажи, що вони не вороги! «І ось, на мій превеликий подив, Юрій Володимирович встав і заявив: «Жодної участі в організації підпільної роботи я не брав. Нічого про роботу підпільників не знаю. І ні за кого з тих, хто працював у підпіллі, поручитися не можу» (там само).
Купріянов невдовзі пішов під арешт, а Андропов, завдяки підтримці впливового члена Політбюро Отто Куусінена, почав робити стрімку кар’єру, яка шугонула в зеніт після його чергового потворного вчинку вже на посаді посла СРСР в Угорщині. Юрій Володимирович був одним з найактивніших борців з угорською революцією 1956 року. Саме Андропов вигадав, як виманити членів угорського уряду, які разом зі своїми родинами переховувалися у посольстві Югославії. Їм дали гарантії безпеки, які насправді ніхто не планував виконувати. За цю безпрецедентну навіть для комуністів підлість, негідника таємним указом Президії Верховної Ради СРСР було нагороджено орденом Леніна. Тож не знаю, як ви, любі мої читачі, але я