Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Те, що зі смертю Брежнєва не все гаразд, свідчать розбіжності у спогадах учасників тих подій та інші матеріали, що їх ретельно зібрав і проаналізував російський історик Олександр Островський, який у своїй роботі «Хто поставив Горбачова», прозоро натякає на убивство і його організатора: «Відзначаючи, що «першим – не «швидка допомога» і не Чазов! – першим приїхав Андропов», Ю. М. Чурбанов далі повідомив наступний цікавий факт: «Охорона йому одразу ж доповіла про те, що трапилося. Андропов забрав броньований портфель з документами і відвіз. Що в ньому було, не знаю. Охоронці його завжди носили за Брежнєвим. Чи там були матеріали пленуму, чи ще щось. Відкривали його вже потім» (там само). Нестиковки з часом смерті генсека. Нестиковки у свідченнях «головного кремлівського лікаря» академіка Чазова (друга Андропова, якщо хто не знав) та дивна відсутність у ніч з 9 на 10 листопада 1982 року лікаря, хоча зазвичай він перебував біля генсека невідлучно. Усе це, як полюбляв казати інший «Ілліч» - «архідивно». «Лише після того, як Ю. В. Андропов, A. A. Громико і Д. Ф. Устинов залишили спальню, лікарі припинили боротьбу за життя Леоніда Ілліча і констатували смерть. Таким чином, смерть Л. І. Брежнєва була констатована не раніше 10.30.
Однак у повідомленні про смерть і в медичному висновку її було зміщено, як мінімум, на дві години раніше» (там само). Так закінчилася епоха, за якою досі зітхають ті, кому нині минуло 60: «Ах, какую страну потеряли…». Багато хто досі палає пристрасним коханням до любителя смачних поцілунків: Леонід Ілліч сам жив і нам давав. Це найбільший міф, досі підтримуваний усіма силами московської пропаганди, хоч СРСР давно немає. Справді, Леонід Ілліч та інші партійні бонзи жили. Зарплатня Леоніда Ілліча на різноманітних посадах сягала загалом шести тисяч рублів на місяць за цілковитого державного забезпечення.
Здавалося б, маючи 200 рублів на день при ціні на ковбасу «Докторська» 2.20 можна було б і за власний кошт харчуватися. Тим не менш Леонід Ілліч (та його колеги) разом з дружиною мали безкоштовне триразове денне харчування. Та й не ковбаску варену з сечових міхурів вони споживали. А ще Леонід Ілліч виписував собі численні премії. Лише Міжнародна Ленінська премія «За укріплення миру між народами», яку він сам собі виписав у 1973 році, склала 25 тисяч рублів. А у 1979 році Леонід Ілліч отримав цілу Ленінську премію за свою трилогію «Мала Земля», «Відродження» та «Цілина». Трилогію написали «літературні негри», а гонорар отримав «дорогий Леонід Ілліч». Кожна книга – це 15 мільйонів примірників, тобто йдеться про загальну суму гонорарів від 300 тисяч і до 1 мільйона рублів. Для порівняння: радянський учитель з усіма доплатами мав близько 150 рублів, досвідчений інженер на виробництві – 170 рублів, медсестра та бібліотекар – 80. І це за страшного товарного дефіциту. І це за ціни на гарні жіночі чобітки 180 рублів.
Попри старі міфи, не були «копійчаними» і ціни на комунальні послуги. Це з огляду на нинішні цифри 4 копійки за кіловат електрики виглядають дріб’язком, але й зарплатня нині далеко не 115, як було в мого батька і пенсії не 28, як було у моєї бабусі.
І те, що не було ніякого «брежнєвського застою», а була стрімка деградація, свідчить ось ця таблиця (%):
І це – повторюся вкотре – на тлі фантастичного зростання цін на нафту. Якби не нафта, Радянський Союз впав би ще до смерті Леоніда Ілліча. А так агонія ще на 9 років розтягнулася.
Треба сказати, що і в часи Брежнєва народ бунтував. Ще і як: 1967 рік – Фрунзе (Киргизія), Чимкент (Казахстан), Прилуки (Україна), Слуцьк (Білорусь), Степанакерт (Азербайджан), Тула (Росія); 1968 – Нальчик (Кабардино-Балкарія); 1989 – Ташкент (Узбекистан), 1972 – Каунас (Литва), Дніпродзержинськ та Дніпропетровськ (Україна); 1974 – Рубцовськ (Алтайський край) та Нікополь (Україна), 1975 – повстання на великому протичовновому кораблі «Сторожовий», 1977 – Новомосковськ (Росія), 1978 – Тбілісі (Грузія), 1979 – Москва, 1981 – Орджонікідзе (Осетія) та Москва.
Це – знов таки – лише ті, про які зараз відомо. Тоді про них ніхто не чув, бо у програмі «Время» на центральному телебаченні диктори ані словом їх не згадували – хіба що під виття «глушилок» різні «радіоголоси» зарубіжні могли розповісти і то без деталей. Зате кожен громадянин «від тайги до британських морів» знав, що в США «негри недоїдають». Про це розповідали лектори товариства «Знання» та Олександр Бовін у телепрограмі «Міжнародна панорама»; про це писала найправдивіша газета «Правда» і бубонів зі стіни «брехунець».
Є така стара байка: якось директора ЦРУ Аллена Даллеса викликали «на килим» у Конгрес і почали допитувати: чому ми вкладаємо в допомогу країнам Латинської Америки колосальні кошти, а вони нас ненавидять? На що той незворушно відповів: «Поки ми там не з’явилися і не показали свій спосіб життя – вони не знали, в яких злиднях існують». Так і радянські громадяни – їм не було з чим порівнювати. Вони не знали про шестикімнатну квартиру, в якій зростав Майк Тайсон. Відтак злиденне життя за часів Брежнєва в комуналках, бараках, гуртожитках і «хрущовках», коли високі ціни на нафту дозволили хоча б хлібом у достатку нагодувати людей, сприймалося у порівнянні з життям за Сталіна і Хрущова, наче рай. Увесь успіх «розвиненого соціалізму закінчився, щойно впали ціни на «чорне золото».
ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ДРУГА.
ПРО ТЕ, ЯК БРЕЖНЄВ «САМ ЖИВ І НАМ ДАВАВ», ТУРБОТУ ПРО НАРОД ТА «ЩАСЛИВУ БРЕЖНЄВСЬКУ СТАБІЛЬНІСТЬ»
Довго міркував, чи писати цю главу. Потім таки вирішив, що варто. Бо останнім часом все більше говорять про те, як рідна партія «піклувалася» про радянських людей і знамениту фразу «вони самі жили і людям давали» усе частіше можна почути чи прочитати.
І переважно за цими посилами стирчать вуха московських пропагандистів –