Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

З іншого боку, кавалок від тіньових мільйонів перепадав особам зовсім іншого рівня. 5-е управління КДБ в темі злодійського «сходняка» фігурувало недаремно. Його куратором був Перший заступник голови КДБ Юрія Андропова, друг Щолокова та Брежнєва (генсеку він ще й свояком був) Семен Цвігун. Чим цікавий цей чоловік, обвішаний орденами та медалями включно з зіркою Героя Соціалістичної Праці?

Саме він у 1973 році нібито випадково «проговорився» перед Щолоковим, що КДБ «веде» цілком таємну справу під кодовою назвою «Картель». Це знаменита справа «Хутрової мафії», тобто тих таки «цеховиків», у якій фігурувало більш ніж півтисячі осіб та десятки мільйонів рублів. Частина цих мільйонів переходила до кишень міліціонерів, головним над якими був, як ми уже знаємо, Микола Щолоков. І той зробив усе, аби справу розвалити, спираючись на дружбу із всемогутнім генсеком. З цього моменту почалася майже десятирічна війна між Щолоковим і Андроповим. Тепер сформулюємо риторичне запитання: від кого і за що отримував Щолоков картини, які скирдував у себе під ліжком? І чому визначальну для «цеховиків» зустріч з кримінальниками моніторили люди Цвігуна?

І не треба робити з Андропова лицаря без страху і докору, який боровся за справедливість. Розкручуючи справи «Хутряної мафії», а пізніше «Бавовняну» та інші схожі, він не за інтереси держави боровся, а за особисту владу. Бо «копав» під Щолокова, Цвігуна, Черненка та Брежнєва. Особливо ця невидима війна розгорілася після чергового нападу хвороби Леоніда Ілліча. Він ще у 1951 році пережив перший інфаркт. Реалії життя на верхівці владної піраміди СРСР сил і здоров’я не додавали.

Як відомо, «Нет повести печальнее на свете, чем повесть о Центральном Комитете». 25 серпня 1968 року він змушений був прилягти на стіл – просто у присутності підлеглих у Брежнєва почався жорстокий гіпертонічний криз, якій призвів до двомісячного «відпочинку» в санаторії «Барвиха». Напади хвороби ставали все частішими і все частіше генсек опинявся в лікарні. «26 грудня 1974 він знову опинився на лікарняному ліжку. За словами Євгена Чазова, вже напередодні переговорів з президентом США Джеральдом Фордом на шляху до Владивостока у Брежнєва стався важкий зрив. Особистий охоронець Медведєв був більш конкретний: «У потягу у Брежнєва сталося порушення мозкового кровообігу, він впав у безтямний стан» [215]. Після цього політичне життя Леоніда Ілліча покотилося похиленько. Повторювалася історії з Леніним та Сталіним. З одного боку, усі важливі рішення замикалися на першій особі держави, а з іншого, нею чимдалі тим більше маніпулювали угруповання, на чолі яких стояли Черненко та Андропов.

До речі, саме тоді могутній голова КДБ почав «підтягувати» до себе перспективного молодого, амбітного і безпринципного Михайла Горбачова. «Тоді ж основна організаційна робота брежнєвської приймальні цілком замкнулася на Костянтинові Черненку, включаючи прийняття рішень про допуск до «тіла» генсека або прямого дзвінка на його особистий телефон. Без Черненка також не обходилося жодне засідання Політбюро. Той же Черненко на випадок хвороби генсека мав факсиміле і міг ставити печатки з брежнєвським підписом під документами» (там само). Недаремно Юрій Андропов саме у цей час розвинув бурхливу діяльність на двох напрямках: боротьбі з корупцією і тіньовою економікою та дисидентським рухом. Так, 12 січня 1972 року КДБ почало серію арештів української інтелігенції (операція «Блок»), а саме: В. Чорновола, В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка, Д. Шумука, М. Плахотнюка, Л. Плюща, О. Сергієнка, І. Коваленка, І. Геля, І. Калинця, М. Осадчого, С. Шабатуру, І. Стасів-Калинець. Загалом за 1972-1974 рр. в Україні було заарештовано 193 особи.

Безпосереднім приводом для арештів стало затримання на станції Чоп 4 січня 1972 члена «Спілки української молоді», громадянина Бельгії Ярослава Добоша, який намагався вивезти фотокопію «Словника рим української мови», автором якого був політв’язень Святослав Караванський. Перед тим у Києві Добош зустрічався з Іваном Світличним та іншими шістдесятниками. Добоша змусили до покаяння на телекамеру із заявою, що він буцімто виконував в УРСР завдання Проводу ОУН і це показали по телебаченню. Крок, безумовно, дуже вигідний політично особисто Андропову.

Справа в тому, що з посади голови КДБ безпосередньо боротися за вищу владу в державі було не дуже зручно. Це розуміли старі хитрі домінанти Брежнєв та Черненко, тому й «запхали» молодшого конкурента на престижну, але в партійній ієрархії другорядну посаду. Андропов був боягузом. Всемогутнього керівника страшного відомства хапав серцевий напад коли, наприклад, його телефоном сварив член Політбюро Кириленко. Або Суслов. Але Андропов був розумний. І підлий. Він вигадав цікавий хід, – гучні справи, які неодмінно призводили до посилення ролі КДБ в усіх царинах. Одночасно він збирав навколо себе вірних прибічників, від яких вимагав максимальної відвертості, але лише перед ним. «Як згадував Георгій Арбатов, шеф відразу позначив рамки допустимого. «У цій кімнаті розмова начистоту, абсолютно відкрита, ніхто своїх думок не приховує. Інша справа - коли виходиш за двері, тоді вже поводься за правилами» [216].

У тому ж таки 1972 році, використавши самим же ним інспіровані справи дисидентів, Андропов надав Політбюро таємну доповідь, у який оповістив вище партійне керівництво щодо наявності в СРСР «агентів впливу» Заходу. Під це визначення можна було підвести будь-яку людину, що сповідувала ліберальні погляди та/або висловлювала невдоволення якимись реаліями в СРСР, нехай навіть і тим, що доводиться вистоювати довжелезну чергу за маслом. Одночасно КДБ сам провокував поширення і активізацію дисидентського руху, котрий системно оформився саме після репресій 1972-1974 років.

Як приклад, можна навести відому історію з книгою «Ахипелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина. Влітку 1973 року чекісти затримали помічницю письменника, яка роздруковувала його роман, Єлизавету Воронянську. Після 120 годин безперервних допитів, які в КДБ називали «конвеєром», 67-річна жінка «зламалася» і виказала катам місцезнаходження примірника роману. Повернувшись додому, жінка повісилася. Дізнавшись про це, Солженіцин дав згоду щодо публікації твору за кордоном. У радянській пресі була розгорнута потужна пропагандистська кампанія, яка звинувачувала письменника в наклепі на радянський державний і суспільний лад. Це завершилося арештом письменника, позбавленням громадянства і депортацією з СРСР.

Ініціатором депортації Солженіцина був саме Андропов, і саме він наполіг на такому варіанті «припинення антирадянської діяльності» на засіданні Політбюро, де вирішувалося це питання. «Діючи за всіма правилами бюрократичної інтриги і експлуатуючи параноїдальні страхи інших членів керівництва, Андропов мало-помалу зробив КДБ одним з ключових відомств. Навіть за Сталіна на район був один