Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
І можна було б зробити паузу на 15-20 років вперед» (там само). «Батько» радянської водневої бомби й за сумісництвом найвідоміший дисидент, лауреат Нобелівської премії миру Андрій Дмитрович Сахаров був наївним романтиком. СРСР від самого свого народження і навіть до нього був максимально «заточений» на мілітаризм і нічого не виробляв, окрім зброї. Спробуй просякнутого героїном закінченого наркомана вилікувати. Держава, мов той дракон Уроборос, пожирала сама себе.
Недаремно її страшну дійсність Фалін і назвав «самоїдством». Ракети – це лише верхівка айсбергу. Якось підрахував, що після закінчення Другої світової війни СРСР до 1991 року за кількістю самих лише танків перевершив решту країн світу разом узяті. Танки Другої світової, які залишалися на озброєнні країни після її закінчення не рахуватимемо. Порахуємо лише ті, що не воювали. Підрахунок приблизний, оскільки навіть зараз не відома остаточна кількість радянських танків, тому в таблиці наведено такі круглі цифри. Не бралися до уваги західні розвідувальні машини, які там вважаються легкими танками.
Бо погодьтеся, не можна назвати танком, наприклад, британський «Скорпіон» масою 8 тонн з алюмінієвою «бронею» – за своїми характеристиками він до радянської БМП-1 не дотягував і добряче. Не брав я до уваги і «дрібні» серії типу радянського екзотичного ракетного ІТ-1, випущеного серією «лише» 103 одиниці. Хоча 300 американських М-103 зарахував – як-не-як, а важким танком вважався, хоч і доволі допотопним на 50-і роки.
СРСР
США
Великобританія
Франція
ФРН
ІС-3 - 2315
М-46 - 1168
А41 - 4423
АМХ-30 - 3671
«Леопард»- 1 - 4744
ІС-4 - 258
М-41- 3728
Мк7 - 442
AMX-13 - 7000
«Леопард»- 2 - 3563
Т-44 - 1823
М-47 - 8676
FV 214 - 185
Т-54 - 16775 М-48 - 12000
«Чифтен» МкV - 2265
Т-55 - 20000
М-60 - 15221
«Челленджер» - 820
Т-62 - 20000
М-103 - 300
Т-64 – 13000
М-661 - 1600
Т-72 - 30000
М-1 «Абрамс» - 5000
Т-80 - 10000
ПТ-76 - 3039
Т-10 - 8000
Загалом
Загалом
Загалом
Загалом
Загалом
125 тис. 210
47 тис. 693
8 тис. 135
10 тис. 671
8 тис. 307
А де італійці, турки, греки та інші члени НАТО? Невже вони не мали своїх танків? Не мали. Вони купували те, що будували американці, французи і британці.
Отож 125 тисяч радянських танків проти 75 тисяч танків 4 країн, що складали основу «агресивного блоку НАТО» – вражає, чи не так? Додамо сюди 122 мм самохідну артилерійську установку (САУ) 2С1 «Гвоздика» (10 тисяч); 152-мм 2С3 «Ака́ция» (4 тисячі); 152-мм 2С5 «Гиацинт-С» (2 тисячі); 203-мм 2С7 «Пион», здатний стріляти ядерними боєприпасами (500 одиниць) та інший «квітник» і стане зрозуміло, в яку копієчку влітало СРСР усе те добро.
Люди обізнані скажуть, що тут не враховані танки Японії. Так. Але Японія не входить до НАТО. З 1945 по 1991 рік в Японії побудовано аж 1778 танків. Були ще танки Індії (на базі британських) у кількості 1400 штук, які частково вироблялися в Англії і навіть 10 тисяч китайських танків паритету у суперечці «СРСР проти решти світу» не створюють.
Але перед нами лише видима частина. Все це потребувало ангарів і ремонтних боксів, які теж коштували грошей. Усе це потребувало безлічі запчастин і паливно-мастильних матеріалів. І військових містечок з казармами, їдальнями, лазнями, складами, штабами, полігонами, клубами (політвиховання особового складу у першу чергу). Усе це потребувало офіцерів. Багато. Із солдатиками питання вирішили просто – за важелі танка можна мобілізованого строковика посадити, а в башту – такого самого сержанта. І платити їм «зарплатню» 3-7 рублів на місяць не випускаючи усі 2 роки служби за паркан частини, наче «зеків».
Але офіцерам і надстроковикам-прапорщикам треба платити. Усе це колосальні кошти. До речі, тому радянський командир взводу отримував 110 рублів за посаду, плюс 90 рублів за звання «лейтенант» і на 20 рублів – пайок або грошову компенсацію за нього. Це приблизно вчетверо менше за його американського колегу і менше за зарплату муляра середньої руки в якомусь будівельно-монтажному управлінні Томська. Усе це потребувало гігантської кількості цивільного обслуговуючого персоналу від друкарок і буфетниць у солдатській чайній, що її називали «чіпком», до поштарок, кочегарів та кухарок.
У 1967 році Перший секретар Московського міського комітету КПРС Микола Єгоричев виступив з різкою критикою військових, тобто Устинова з його доктриною масованої атаки на Європу незліченними танковими ордами. І в результаті втратив одну з ключових у партійній ієрархії посад. Брежнєв відправив його заступником до міністра тракторного та сільськогосподарського машинобудування. Пізніше Єгоричев так відгукувався про діяльність міністра оборони: «Устинов зациклився на оборонній промисловості і зовсім не хотів допомагати економіці країни. Він зробив великий внесок у справу перемоги над фашизмом, але водночас, я гадаю, він завдав шкоди нашій економіці, коли з його подачі брежнєвське керівництво не шкодувало нічого для оборони, навіть добробуту трудящих» [212]. Усе це важезними гирями висіло на ногах і без того нежиттєздатної економіки СРСР. Радянське керівництво постійно закликало до припинення гонки озброєнь, «розрядки» та «мирного співіснування».
Радянське керівництво демонструвало миролюбність, але це був вимушений крок, спроба виторгувати «передишку», оту «паузу», про яку писав товариш Фалін. Товариші в Кремлі, починаючи з Леніна, полюбляли такі «паузи». Але президент США Рональд Рейган «паузи» московському ведмедю не дав. А в «соціалістичному таборі» було гаряче. У 1968 році