До зір крізь терня, або хочу бути редактором - Святослав Караванський

Порядок слів у ідіомах може залежати від різних причин. Іноді це просто стандарт, який закріпився в даній мові, і порушувати цей стандарт, коли треба, щоб читач повірив у написане (а це потрібно завжди), – не тільки не бажано, але й протипоказано, бо підкутий читач одразу відчує фальш.

В історичному творі про повстання Довбуша письменник, описуючи хід думок свого героя пише таке: “Досі й подумати про все те… не мав часу”. Авторові слова тут ніби повторюють думки його героя. Це досить вдалий художній засіб. Але…і тут є своє “але”.

В українській питомій мові, якою володіли ватажани Довбуша, існувала пара се все або те все. Ось цитата зі словника Грінченка (гніздо помок): “Як би я се все у помку держала!”. Такий порядок мовці засвоїли тому, що сказати все се не звучало через повторення підряд приголосних звуків С. Були й інші причини. Відмінювати цю пару було легше саме в порядку се все або те все, ніж у порядку все се або все те. Люди говорили “З того всього вийшов пшик”, і це було легше сказати, ніж “З усього того вийшов пшик”. Слово все в парі се все або те все ніколи не потребувало чергування В з У, бо звук В у слові все вимовлявся після голосівки (голосної) Е у слові се або те, і тому не підлягав чергуванню з У. Отже, наші предки ніколи не казали “Усі ці діти – сироти”, а тільки “Ці всі діти – сироти”.

Саме такий порядок слів у згаданій парі вживає Г. Барвінок та інші класики XIX ст. “Ти – [каже] – при корцмі состоїс, і се все при корцмі.” (Г. Барвінок, “Збірник до 170-річчя від дня народження”, Київ: Рада, 2001, С. 28).

У мові сучасників під впливом ряду причин порядок слів у парі це все і те все змінився. Сьогодні серед носіїв пост-совєтського ніби-українського койне мало хто вживає пару це все, здебільшого все це. Але письменник, який хоче зберігати солов’їну неповторність нашої мови, а надто у творі на історичну тематику, не має права відходити від цієї неповторности, за чим має стежити і Редактор. Тоді, наведена наприпочатку цитата виглядатиме так: “Досі й подумати про те все… не мав часу”. Читач із Прикарпаття, який практикує незамулену українську мову, на цій парі слів відчує або фальш (все те) або повірить розповіді автора (те все).

У статті критика натрапив я на такий пасаж: “Чи варто… робити її… заручницею чиїхось “добрих намірів”, якими… викладено дорогу до не кращого місця”.

Порядок слів у сполуці до не кращого місця невдалий: мало того, що він суперечить усталеному порядку слів у таких сполуках, він ще змушує читача затриматись і подумати: “Що це я прочитав?”. Щоб уникнути цього, найкраще вживати зрозумілий кожному порядок слів: “Чи варто… робити її… заручницею чиїхось “добрих намірів”, якими… викладено дорогу не до кращого місця.”

Звороти ніколи було подбати, нікому буде передати, ніде було сісти, ні з ким буде поговорити тощо, поширилися у нас під впливом книжної освіти. У народній же мові мало й має поширення інша модель цих виразів: не було коли подбати, не буде кому передати, не було де сісти, не буде з ким поговорити тощо.

Великої різниці між наведеними варіянтами нема, але знати про їх наявність мусить, якщо не письменник, то Редактор. І там, де автор починає говорити устами своїх героїв, вживаючи книжні звороти замість живомовних, там Редактор має втрутитися і виправити авторський недогляд.

Українська мова протягом віків під впливом різних обставин зазнавала змін. Одні зміни були корисні для неї, інші – ні. Ті зміни, які “вилущували” з нашої мови її неповторні лексичні риси були не на користь мові, а на користь лінгвоциду. Ці зміни обертали нашу мову на псевдо-українське койне. Сучасній українській еліті варто в міру можливостей відроджувати неповторність нашої мовної стихії. І в цьому відродженні не можна недооцінювати роль Редактора.

Вірогідність зображуваного в літературному творі великою мірою залежить від діялогів, які відбуваються між героями твору. Якщо ці діялоги відповідають стандартам, узвичаєним у живій мові, то читач навіть фантастичного твору не матиме підозри, що те, що він читає – вигадка. Тому літератор, який хоче, щоб йому вірили, має приділяти належну увагу діялогам, і якщо він навіть “вироблений” письменник, не гребати порадами Редактора.

Діялог, як і всі інші деталі художнього полотна, повинен підтверджувати реальність описуваного. Від того, наскільки це вдається автору, залежить і його успіх як письменника.

Напівбожевільний афганець, жбурнувши в героя досить цікавого оповідання ручну гранату, супроводить цю акцію словами: “На! Отримуй! Гад!”. Чи це реальний вигук для української