Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко

В кінці 80-х років під ідейним проводом Драгоманова повстала в Галичині українська радикальна партія, яка поставила собі метою боронити інтереси селян; на кошти, які здобували прихильники Драгоманова на російській Україні, засновано партійну пресу («Народ», «Хлібороб») і видавництво та велася виборча аґітація. Молодій партії вдалося провести власних кандидатів і до сойму, і до парляменту. Діяльність радикалів спонукувала народовців і москвофілів самим братися до активнішої праці на користь народніх мас. Знов же таки під впливом і при участі українців з Росії (головно В. Антоновича й Ол. Кониського) провідники народовців, піддержані галицьким митрополитом Сильвестром Сембратовичем, увійшли в порозуміння з намісником Галичини ґрафом Бадені, за яким стояли польські політичні круги: українські посли мали рішуче відмежуватися від москвофілів і стати виразно на становищі австрійського державного патріотизму, припинити свою опозиційну тактику й виступити проти поляків; за те українці в Галичині мали дістати ряд концесій на полі культурно-національному: поміч уряду для культурних українських установ, утраквізацію учительських семінарій, нову (третю) українську ґімназію, катедру української історії на львівськім університеті, українські написи на всіх урядах, залізницях, поштових скриньках і т. д. На основі цієї угоди, від якої творці її сподівалися «нової ери» в Галичині, посол Юліян Романчук виголосив у соймі в кінці 1890 року відповідну політичну деклярацію. Угода викликала завзяту опозицію з боку радикальних і москвофільських кругів і взагалі не здобула собі популярности серед українського суспільства. Вона з політичного погляду довго не продержалась, і народовецькі посли скоро заняли знову опозоиційне становище, але її здобутки на культурному полі мали велике значіння для зміцнення національних українських позицій у Галичині.

Від половини 90-х років політичне й культурне життя галицьких українців почало дуже помітно розвиватись. В 1899 році поміркованіше крило радикальної партії злилося з народовцями. Так повстала одна національно-демократична партія, яка взяла провід у політичному житті народу. В своїй проґрамі вона заявила, що остаточною метою її змагань є «дійти до того, щоб цілий українсько-руський народ зєднався зчасом у одноцільний національний орґанізм». В тому самому часі заснувалася й українська соціял-демократична партія, яка устами свого делеґата на з'їзді австрійської соціял-демократії в Брні в 1899 р. заявила, що її метою є «вільна держава українського люду, українська республіка». Ще раніш, а саме в 1895 р. заяву про політичну самостійність українського народу, як ідеал українських політичних змагань, склала на своєму з'їзді у Львові українська радикальна партія. В 1900 році на двох протилежних кінцях української землі українська молодь маніфестувала своє признання до самостійности України, як національного ідеалу: в Харькові і в Полтаві Микола Міхновський виголосив реферат на цю тему на таємних сходинах української молоді, й гасло самостійної України було прийняте з ентузіазмом; а у Львові на публичному вічі українського студентства після реферату Льонґіна Цегельського, при загальнім одушевлені воно прийняло резолюцію, що його ідеалом є створення самостійної української держави. Коли деякі часописи в своїм австрійськім ультральоялізмі спробували висміяти цю резолюцію, як утопію, в обороні самостійної України, як національного ідеалу, виступило «Діло», а на сторінках «Літературно-Наукового Вістника» озвався блискучою статтею на захист цього ідеалу Іван Франко. Життьова дійсність була в ті часи дуже далеко від такого ідеалу, і в щоденному житті треба було боротися за речі часом дуже дрібні й елементарні, але проголошення високого ідеалу власної самостійної держави було тим світочем, який присвічував серед цієї щоденної боротьби й широко розсував межі політичного обрію. Протягом якогось півтора десятка років перед Світовою Війною український народ у Галичині зробив великий поступ на політичному полі. Москвофільство тануло з кожним роком, і суспільство ставало одностайним у своїх національних змаганнях, улегшуючи собі цим свої політичні здобутки. Число українських послів і в соймі і в парляменті невпинно зростало. Коли в 1907 році в Австрії вперше були переведені вибори на основі загального й рівного виборчого права, то українці провели 30 послів, які творили вже поважну політичну ґрупу, з якою треба було рахуватися в парляментарному житті. Весною 1914 р. було досягнуте порозуміння з польськими політичними кругами, на основі якого українці діставали 62 місця (більше третини) в соймі і ряд місць у важніших адміністраційних установах краю. Вся Галичина вкрилася сіткою спортових і гімнастичних орґанізацій «Січей» і «Соколів». Дуже гарно почали розвиватися національні економічні установи: «Дністер», «Краєвий Союз Кредитовий», «Народня Торговля», «Сільський Господар» та інші. Широко розрослася кооперація й українські народні маси звикали шукати порятунку не в еміґрації, що була розвинулася в 90-х роках, не в надіях на ніби то прихильного цісаря, а в самопомочі і в економічній орґанізації. Український народ у Галичині ставав свідомим і солідарним. Уніятське духовенство під проводом свого митрополита графа Андрія Шептицького стало остаточно на народньо-українському ґрунті й поруч із молодою світською інтеліґенцією як і раніш, брало живу участь у національному житті.

В парі з політичним розвитком галицьких українців ішли їх успіхи на полі культурному. Українське шкільництво помалу, крок за кроком, досягло значних здобутків, порівнюючи з недавнім минулим. Перед війною українці мали вже 6 державних ґімназій і 15 приватних середніх шкіл. Число народніх українських шкіл досягло 3.000. В університеті у Львові мали українці 7 звичайних катедр і 4 доцентури. Огнищем наукового життя зробилося Товариство імени Шевченка, перетворене в 1893 році, за ініціятивою українців із Київа, на Наукове. Розквіт Товариства починається з переїзду до Львова проф. М. Грушевського, який у 1897 році став його головою. За короткий час Грушевському вдалося обєднати біля Товариства важніші вчені сили з усіх частин української землі й при щедрій матеріяльній допомозі меценатів із російської України розвинути таку широку науково-дослідчу й видавничу діяльність, що вже за кілька років Наукове Товариство ім. Шевченка було загально визнане за українську академію наук, якій бракувало тільки офіційного титулу. Доволі сказати, що Товариство до 1914 р. видало коло 300 томів наукових праць українською мовою з ріжних галузів знання, а більш усього з українознавства. Поруч Грушевського головними діячами Товариства були з місцевих учених Іван Франко й Володимир Гнатюк. Великі заслуги коло культурного розвитку Галичини поклав митрополит А. Шептицький, особливо через заснування в 1913 р. Українського Національного Музею у Львові. На переломі XIX і XX ст. на літературному полі в Галичині появився ряд визначних талантів з Василем Стефаником і буковинкою Ольгою Кобилянською на чолі. Видаваний від р. 1898 у Львові Грушевським і Франком місячник «Літературно-Науковий Вістник» (у 1907 році перенесений до Київа) став усеукраїнським літературним орґаном, на сторінках якого писали найкращі літературні сили з цілої України. Найбільшою