Науково-практичний коментар Земельного кодексу України - О. М. Мірошниченко
За даними Держкомзему України, вже станом на 01.10.2006 11,8 млн. громадян на площі 3,7 млн. га реалізували своє право на приватизацію земельних ділянок, наданих їм у користування, що становить 87,1% від загальної кількості громадян, що мали ділянки в користуванні. Цим громадянам видано 4,2 млн. державних актів на право власності на землю, що становить 35,6% від кількості громадян, які приватизували свої земельні ділянки[270].
Документи, "що підтверджують розмір земельної ділянки''. Цікавим є питання про те, яке користування - фактичне чи обов'язково фактичне, титульне (на підставі права) - є передумовою для застосування спрощеної процедури приватизації земельних ділянок. На наш погляд, враховуючи положення ч. 2 ст. 118 ЗКУ, за яким рішення приймається "на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки", органи приватизації повинні виходити із презумпції правомірності фактичного користування, проте у разі виявлення відсутності у заявника права користування відповідною земельною ділянкою спрощена процедура застосована бути не може, оскільки у ч. ч. 1 та 2 ст. 118 ЗКУ мається на увазі саме правомірне (на підставі права) користування земельною ділянкою.
У деяких населених пунктах при застосуванні ч. ч. 1 та 2 ст. 118 ЗКУ як "технічні матеріали" в розумінні ч. 1 ст. 118 ЗКУ використовується "Протокол обстеження і погодження меж земельної ділянки, що передається у власність"[271].
Для з'ясування, чи набула свого часу певна особа право користування земельною ділянкою, а отже, чи може вона приватизувати її за спрощеною процедурою, необхідним буває звернення до актів законодавства, що на даний момент втратили чинність - ЗКУ УРСР 1970 р. та ЗКУ 1990 р. Таким чином, факт користування може підтверджуватись правовстановлюючим документом (державний акт на право користування земельною ділянкою - ст. 126 чинного ЗКУ, ст. 23 ЗКУ в ред. 1992 року, витяг із земельно-шнурової книги, реєстрової книги, погосподарської книги - ст. 20 ЗКУ 1970 року), або документом, що підтверджує фактичне користування земельною ділянкою (матеріали інвентаризації земель, дані бюро технічної інвентаризації тощо). Щодо фактичного землекористування як підстави набуття права власності на земельні ділянки див. ст. 119 ЗКУ та коментар до неї.
Площа земельних ділянок, що приватизуються. Поширеною є ситуація, коли площа земельної ділянки, яка перебуває у користуванні, перевищує норми безоплатної приватизації, передбачені ст. 121 ЗКУ. Так, присадибні ділянки надавалися в користування у відповідності із раніше чинним законодавством (зокрема, ст.ст. 63, 77 ЗКУ УРСР 1970 р.[272]) у розмірах, більших, ніж норми безоплатної приватизації земельних ділянок, встановлені ст. 121 чинного ЗКУ. Вони призначалися не лише для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, але і для ведення підсобного господарства.
Практика зазвичай йде шляхом приватизації такої земельної ділянки як двох ділянок - присадибної та ділянки для ведення ОСГ або садівництва. Формально (див., зокрема, ст. 55 ЗУ "Про землеустрій", ст. 186 ЗКУ) у цьому випадку необхідною є розробка проекту відведення, що автоматично перетворило б процедуру приватизації на повну. Практично ж проект відведення не розробляється, відповідні межі встановлюються в процесі здійснення робіт зі складання державного акту на право власності на землю (в порядку ст. 56 ЗУ "Про землеустрій"). Іноді трапляються випадки, коли земельна ділянка надається навіть без її фактичного поділу на дві ділянки; у державному акті вказується, що він посвідчує право на дві ділянки, на плані ж зображена одна ділянка. Така практика здебільшого не знаходить заперечень з боку судових інстанцій, проте вважаємо, що таке вирішення не відповідає чинному законодавству.
На питання про те, чи поширюються на приватизацію земельних ділянок, наданих у користування, норми безоплатної приватизації, існують різні погляди.
З одного боку, ст. 121 ЗКУ, де вміщені норми безоплатної приватизації, сформульована загально, безвідносно до певної процедури приватизації. Також логічно вважати, що законодавець не мав на увазі дозволити безоплатну приватизацію, скажімо, 10000 га, що вже перебувають у користуванні особи для ведення фермерського господарства на умовах оренди. Напевно, з цих мотивів у правовій доктрині висловлюються підходи, за якими норми безоплатної приватизації поширюються і на спрощену процедуру приватизації[273].
З іншого боку, ст. 116 ЗКУ розрізняє приватизацію "земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян" (п. "а" ч. 3) і "одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації" (п. "в" ч. 3). Так само, розділяються відповідні процедури у ч. 1 ст. 81, ст. 118 ЗКУ. Це свідчить про намір законодавця не поширювати на "спрощену процедуру" норми безоплатної приватизації.
На наш погляд, ст. 121 не поширюється на приватизацію земельних ділянок, наданих у користування, але лише тих, що надані в користування до набрання чинності Декретом KM України "Про приватизацію земельних ділянок" (тобто до 15.01.1993). Такий висновок можна зробити виходячи із такого.
Декрет вперше закріпив у законодавстві спрощену процедуру для приватизації земельних ділянок, наданих у користування. В силу буквального розуміння Декрету (п. 1), така процедура поширювалася лише на ділянки, вже надані громадянам на момент набрання ним чинності. Разом із тим, Декрет (п. 1) передбачав граничні норми для приватизації. Це в дуже багатьох випадках унеможливлювало спрощену приватизацію, оскільки ділянки,
