Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Але в тому, що стосується точності викладу, й у тому, що стосується життя за його власним правилом (учений, проте, не повинен давати волю своїм упередженням) 149, Льюїс поводиться цілком безцеремонно і з самим собою, і зі своїми принципами. Він може, наприклад, цитувати арабські звинувачення, спрямовані проти сіонізму (застосовуючи «внутрішню» мову арабського націоналіста), й водночас не згадати, — ніде, у жодній зі своїх праць, — що була така подія, як сіоністське вторгнення в Палестину та її колонізація всупереч волі її тубільного арабського населення й у конфлікті з ним. Жоден ізраїльтянин не став би цього заперечувати, але Льюїс, історик-орієнталіст, просто обминає цю тему. Він може говорити про відсутність демократії на Середньому Сході, крім як у Ізраїлі, й жодного разу не згадати про «Правила надзвичайного стану», застосовувані в Ізраїлі супроти арабів; не має він також нічого сказати ані про «превентивні арешти» арабів у Ізраїлі, ані про десятки незаконних поселень на окупованому збройною силою західному узбережжі Ґази, ні про відсутність прав людини для арабів, головним із яких є право на імміґрацію, до колишньої Палестини. Натомість Льюїс дозволяє собі з безтурботністю вченого зауважити, що «імперіалізм і сіонізм [в тому плані, в якому це стосується арабів] були протягом тривалого часу відомі під їхніми давнішими назвами християн та євреїв» 150. Він цитує висловлювання Т. Е. Лоуренса про «семітів», щоб підперти ними свої звинувачення проти ісламу, він ніколи не обговорює сіонізм паралельно з ісламом (так ніби сіонізм був якимось французьким явищем, а не релігійним рухом із корінням на Сході), і він {413} намагається повсюди продемонструвати, що будь-яка революція є в ліпшому випадку формою «секулярного міленаріанізму».
Можна було б, звичайно, ставитися до цих сентенцій з більшою толерантністю, розглядаючи їх як суто політичну пропаґанду, — якою вони, безперечно, і є, — якби вони постійно не супроводжувалися заклинаннями про наукову об’єктивність, про справедливість, про неупередженість правдивого історика, з чого завжди випливає, що мусульмани та араби не можуть бути об’єктивними, а от орієнталісти, на зразок Льюїса, коли пишуть про мусульман і арабів, є об’єктивними за своїм визначенням, за своєю освітою, з огляду на той простий факт, що вони — західноєвропейці. Це — кульмінація орієнталізму як догми, що не тільки принижує його предмет, а й також засліплює тих, хто застосовує його методи. Але послухаймо тепер Льюїса, що розповість нам, як повинен поводитися історик. Ми можемо з повним правом спитати, невже тільки орієнтали мають ті упередження, які він осуджує.
«Симпатії [історика], звичайно ж, можуть вплинути на вибір ним предмета свого дослідження; але вони не повинні впливати на його аналіз цього предмета. Якщо, в процесі своїх досліджень, він доходить висновку, що група, з якою він себе ототожнює, завжди має слушність, а всі інші групи, з якими він перебуває в конфлікті, завжди слушності не мають, тоді йому можна порекомендувати, щоб він переглянув гіпотезу, на основі якої він підібрав та витлумачив свої факти; бо не в природі людських спільнот [мабуть, це стосується й спільноти орієнталістів] завжди мати слушність.
І нарешті, історик повинен бути справедливим і чесним у тому, як він подає свою історію. Цим я не хочу сказати, що він повинен обмежити себе простою оповіддю про безсумнівно з’ясовані ним факти. На багатьох етапах своєї праці історик мусить формулювати гіпотези та висловлювати судження. Важливим є те, що він повинен робити це обмірковано й експліцитно, розглядаючи як ті факти, що підтверджують його висновки, так і ті, котрі їх спростовують, перевіряючи різні варіанти можливих інтерпретацій і викладаючи експліцитно, яким є його рішення і як і чому він до нього прийшов» 151.
Шукати експліцитних, справедливих і обміркованих суджень Льюїса про іслам, який він вивчав, так, як він {414} його вивчав, було б шукати марно. Він воліє працювати, як ми вже бачили, вдаючись до нерозважливих припущень та відвертих інсинуацій. Проте є всі підстави підозрювати, що він робить це неусвідомлено (крім, можливо, тих випадків, коли йдеться про «політичні» матерії, такі, як його просіонізм, його антиарабський націоналізм та його очевидну підтримку крикливих гасел «холодної війни»), оскільки він мав би всі підстави сказати, що вся історія орієнталізму, на якій він був виплеканий, сприяла перетворенню цих інсинуацій і гіпотез на незаперечні істини.
Можливо, найнезаперечніша з цих опертих на тверді основи «істин» і найхимерніша серед них (бо важко собі уявити, щоб таке можна було сказати про будь-яку іншу мову) — це та, що арабська мова є небезпечною ідеологією. Сучасним locus classicus такого погляду на арабську мову є есе Е. Шаубі «Вплив арабської мови на психологію арабів» (Е. Shouby, «The Influence of the Arabiс Language on the Psychology of the Arabs») 152. Автор рекомендується як «психолог, фахівець у галузі як клінічної, так і соціальної психології», і можна припустити, що головною причиною широкої популярності його поглядів є той факт, що він сам — араб (причому схильний до самодискримінації, як ми побачимо). Арґумент, який він висуває, є напрочуд примітивним, оскільки Шаубі не має жодного уявлення про те, що таке мова і як вона функціонує. Проте вже з підзаголовків його есе можна добре зрозуміти, про що в ньому йдеться: арабська мова характеризується «загальною туманністю думки», «надмірним наголошуванням на лінґвістичні знаки», «схильністю до необґрунтованих тверджень та перебільшень». Шаубі часто цитують як авторитета, оскільки він сам себе за такого вважає й оскільки він репрезентує різновид німого араба, який водночас є великим фахівцем у грі словами без якогось серйозного наміру чи мети. Німота його дуже красномовна, оскільки ніде у своїй статті він не цитує жодного рядка з літератури, що нею араб так непомірно пишається. Де ж тоді арабська мова впливає на арабський розум? Виключно в міфологічному світі, який створив для араба
