Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко

Реформи за австрійських часів, хоча й проваджені бюрократичним способом і недоведені до кінця, підняли дух українського народу. Серед духовенства починають зявлятися люди, які вже свідомо виступають в обороні прав української народности, домагаються пошанування її мови в письменстві й житті. Серед них визначився Іван Могильницький, канонік перемиський, який обороняв права української мови в школі. Одначе він, як і більшість освічених людей того часу, був прихильником старої книжної мови, хоча вже був знайомий із першими велико-українськими виданнями. Коло єпископа Івана Снігурського в Перемишлі згуртувався в 20-30-х роках цілий гурт учених і патріотично настроєних священиків: Йосиф Левицький, автор граматики української мови (1834); Йосип Лозинський, етнограф і фільольоґ, історик Антін Добрянський, Іван Лаврівський та інші.

Та найбільший вплив на початок національного відродження українців в Австрії справили ідеї романтизму й славянського відродження, які ширилися серед чехів та поляків, і нарешті безпосередня знайомість із творами нової української літератури в Росії, з українськими етнографічними й історичними виданнями. Піонерами національного відродження Галичини судилося стати трьом вихованцям львівської семінарії, так званій «руській трійці»: Маркіянові Шашкевичеві, Іванові Вагилевичеві й Якову Головацькому. Всі вони були діти священиків і сами стали священиками. Ще на шкільній лаві захопилися вони ідеєю відродження славянських народів і під впливом українського письменства в Росії задумали працювати над відродженням української народности в Галичині, бажаючи оперти його на духовому звязку з Україною наддніпрянською, з її багатою національно-історичною традицією. В 1837 році Шашкевич видав збірник «Русалка Дністрова», першу книжку в Галичині народньою українською мовою. Ця книжка, дарма, що її скоро по виході уряд сконфіскував, зробила велике вражіння на молодь. Як писав пізніше Головацький, цею книжкою Шашкевич «запалив вогонь, котрий лише гробова персть загасити може, спас народ від загибелі й отворив очі кожному письменному чоловікові, в котрого лишилося ще незіпсоване руське серце, показав йому його положення й обовязки для народу й спосіб, як ті обовязки треба сповнити». Члени «Трійці» збирали народні пісні й публікували їх, писали статті до чеських, польських і німецьких часописів про життя й побут українського народу, стараючися викликати зацікавлення серед своїх і чужих. Піонерам національного відродження довелося працювати серед тяжких і несприятливих умов. В Австрії панувала з часів віденського конгресу загальна політична реакція. Поліція й цензура пильно стежили за кожною новою думкою й немилосерно нищили в самому зародку. Особливо підозріло ставилася влада до проявів національного пробудження серед славянських народів, добачаючи в них загрозу для спокою й цілости держави. Тому то й «Русалка Дністрова» не могла появитись у Львові й хоч вийшла аж у Будапешті, але була скоро по виході сконфіскована. Спеціально в Галичині уряд боявся польських конспірацій та польської революційної пропаґанди, яка знаходила собі відгук серед української шкільної молоді. Саме українське громадянство, представлене на ті часи майже виключно духовенством, було строго консервативне; воно почувало вдячність до австрійського уряду за свою емансипацію й держалося дуже стримано супроти всяких нових і ліберальних ідей. Серед деяких представників старшого покоління, які хоч і любили свою галицьку «Русь», але не бачили виглядів на піднесення її з упадку власними силами, все більше вкорінювалася думка що єдиний порятунок для тої Руси — опертися на могутню Росію й, замісць творити власне письменство й культуру на основі народньої мови прийняти готову, розвинену мову російську з її багатим письменством. У цих поглядах їх зміцняли звязки з російськими вченими т. зв. славянофільського напрямку, особливо з московським професором Поґодіним, які присилали їм російські книжки, листувалися з ними й твердили їм про єдність усіх «руських» племен. Це був початок так званого москвофільства в Галичині, корінь якого лежав у зневірі у власні сили й захопленні примарою великої й потужної Росії, яка, мовляв, визволить і ущасливить усі славянські народи. При таких настроях галицького громадянства зусилля «руської трійці» збудити зацікавлення до своєї народности, спонукати до практичної праці на користь народніх мас, знаходили дуже небагато відгуку. Шашкевич зломився під тягарем несприятливих обставин і помер передчасно. За ним пішов і Вагилевич, зломившися морально задовго до своєї смерти. Один Головацький виявив значну відпорність і встояв на життьовому шляху. Талановитий, етнограф, фільольоґ і добрий публіцист він виступив у 1847 році в одному німецькому журналі з гаряче написаною статтею, в якій змалював становище українського народу в Австрії й Росії, докоряв галицькому суспільству за його байдужість до національної справи й накидав цілу програму, як піднести політичне, культурне й економічне становище українського народу в австрійській державі. Ця стаття зробила велике вражіння на галицьке громадянство, розворушила його й спонукала до певних заходів на літературно-громадському полі. Але перше, ніж ці заходи здійснилися, вибухла в Відні революція 1848 року й відкрила широке поле для політичної діяльности, перед тим строго забороненої.

Ще за кілька літ до революції оживилася в Галичині діяльність польських революціонерів, які під проводом ґенерала Мєрославського почали підготовляти збройне повстання для відбудови польської держави. Австрійський уряд, щоб паралізувати діяльність революціонерів, став через своїх агентів нацьковувати селян на дідичів, і в 1846 році в західній Галичині коло Тарнова польські селяни кинулися бити своїх панів, які нібито йшли проти цісаря, що стояв за селян. У східній Галичині було тихо, але народ явно стояв за цісаря. Австрійська адміністрація оцінила ці настрої народу й спонукала уряд перевести остаточне скасування панщини, що й було проголошено патентом 16 квітня 1848 року. Основою реформи був викуп селянських ґрунтів державою, якій селяни мали сплачувати протягом 40 літ, починаючи з 1858 року, за те й дідичі звільнялися від усяких обовязків щодо своїх колишніх підданих — заступати їх у суді, допомагати в тяжких випадках і т. п. Наслідком реформи в східній Галичині повстало коло 375 тисяч вільних селянських господарств. Та при переведенні реформи не було впорядковане право володіння на ліси й випаси, й це опісля викликало нескінченні процеси й руйнувало селян. За дідичами залишені деякі февдальні привілеї, наприклад так зване право пропінації — монополь на викурювання й продаж горілки та деякі інші, що на довгі часи залишилося джерелом ріжних непорозумінь і справедливого незадоволення селянських мас.

Та спочатку загальну увагу як уряду, так і суспільства заполонили революційні події, спершу в Угорщині, далі в столиці, в Відні, а далі майже по всій державі. Французька революція в лютому 1848 р. зразу розворушила всю Европу й відгукнулася дуже скоро й в Австрії. Вже в березні 1848 року Метерніх покинув владу й цісар мусів задовольнити виставлені мадярами домагання широкої автономії. Слідом за тим