Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест
2) в інфантициді — масовому знищенні дітей. «Голодомор, — пише Конквест, — винищив або покалічив ціле покоління дітей — як в усьому СРСР, так і особливо в Україні. Згубність такого явища неможливо переоцінити. Доля дітей у цій величезній катастрофі найбільше приголомшує розум і не може бути виправдана з будь-якого погляду»;
3) в етноциді — масовому винищенні за національною, етнічною та расовою ознаками. «Голодомор, — доходить висновку автор “Жнив скорботи”, — супроводжувався руйнуванням українського культурного і релігійного життя та масовим винищенням української інтелігенції. Здоровий глузд не дозволяє бачити в цьому подвійному ударі щось випадкове». Це була війна сталінського режиму на тотальне духовне й фізичне винищення української нації. Конквест посилається, зокрема, на думку академіка Андрія Сахарова, який відзначав «характерну для Сталіна українофобію». Кремлівський вождь розумів, пояснює дослідник, що рушієм національного відродження України була інтелігенція, яка втілювала в собі самосвідомість українського народу, а також селянські маси, які живили її протягом сторіч. Він, очевидно, вважав, що лише масовий терор проти основної частини нації, тобто проти селянства, міг примусити країну до покори.
За словами Конквеста, над усією людською трагедією 1932–1933 років маячить зловісна постать Сталіна. Через нього ця доба позначена особливо виразним тавром лицемірства й підступності. Коли спалахнув голодомор 1932–1933 років, диктатор просто відмовився визнати факт його існування. Серед винуватців трагедії Конквест називає його найближчих поплічників Кагановича та Молотова, які, не відчуваючи докорів сумління за скоєне, дожили до похилого віку і померли природною смертю вже тоді, як Україна стала незалежною. Однак з її боку не було зроблено жодної спроби на державному рівні притягти катів українського народу до відповідальності, влаштувати новий Нюрнберзький процес, хоча для цього були всі підстави.
Залишається відповісти на запитання: чому знадобилося понад півстоліття, щоб остаточно вирвати правду про український голодомор із забуття, і чому сьогодні про нього забуто вдруге, цього разу у проголошеній незалежною Україні? Відповідь на перше з них дав Роберт Конквест, наводячи декілька причин. По-перше, пояснює він, трагічні події в Україні 1932–1933 рр. надто різняться від реалій суспільно-політичного життя західних країн. Саме слово «селянин» чуже й дивне для американця чи англійця, воно нагадує їм далекі країни або давно минулі часи. Так само історія українського селянства дуже відрізняється від історії англійського або американського фермерства. По-друге, західна людина не сприймає Україну за повноцінну державу — як Польщу, Угорщину та навіть Литву. По-третє, однією з найсерйозніших перешкод на шляху до розуміння тодішніх подій в СССР була здатність Сталіна та радянських офіційних кіл вправно приховувати й перекручувати реальну дійсність.
У цьому лицемірному задумі їм сприяло чимало представників Заходу, які з тих чи інших мотивів прагнули обманювати або бути введеними в оману. В їх числі — відомий радикальний французький політик і державний діяч Едуард Ерріо, який після відвідин 1933 року «потьомкінських» сіл в Україні і влаштованих на його честь пишних банкетів категорично заперечував «брехню буржуазної пропаганди про голод у Радянському Союзі». До тієї ж безславної когорти, що прагнула «бути введеною в оману», належав кореспондент «Нью-Йорк таймс» Уолтер Дюранті, дивним чином удостоєний Пулітцерівської премії «за безсторонні, об’єктивні репортажі з Росії». До речі, після відвідин України він стверджував у своїх облудно-брехливих опусах, нібито нема «ніякого голоду або смертей від голоду і навряд чи таке можливе». Американський журналіст власною совістю розплачувався за привілеї, якими користувався в СРСР, передусім за можливість інтерв’ювати самого дядечка Джо і за доброзичливе ставлення представників впливових кіл у США — прихильників встановлення дипломатичних відносин з Радянським Союзом у розпал голодомору в Україні. Тим часом під час приватних розмов Дюранті відверто заявляв, що, за його оцінками, від голодомору загинуло близько 7 мільйонів осіб і що «Україну повністю знекровлено». (Така безчесна поведінка ще раз засвідчує важливість дотримання етичних норм у журналістиці, яка чинить великий вплив на формування громадської свідомості).
На друге запитання спроможні відповісти тільки ми самі. Воно має декілька нюансів, хоч суть його — одна. Чому за безперервним плином президентських і парламентських виборів в Україні, гучними фінансовими скандалами, кримінально-політичними замахами і вбивствами, що заповнюють телевізійні екрани й газетні шпальти, залишається в тіні подія, без осмислення якої неможливо збагнути глибинну причину хронічної кризи українського суспільства, що триває і в період декларативної незалежності? Чому нині нема й згадки про 70-річчя найтрагічнішої події у нашій новітній національній історії на жодному телевізійному каналі, у жодному періодичному виданні з великим накладом, окремі з яких спеціалізуються, як свого часу Уолтер Дюранті, на українофобії, добре знаючи, що вона не карається законом у безхребетному українському суспільстві і що з неї можна навіть мати зиск? Чому в Україні не б’ють у дзвони пам’яті, а вшанування мучеників обмежується тим, що лише в листопадовий День пам’яті жертв голодомору, провідники держави (мало не зірвалося з язика — керівники партії й уряду) офіційно покладають вінки біля пам’ятного знака, майже невидимого на тлі Золотоверхого Михайлівського собору в Києві? Він настільки непримітний, що його не назвеш навіть обеліском, не те що величним монументом скорботи. Чому документальні матеріали про голодомор в Україні 1932—33 років, передані Верховній Раді Конгресом США, утаємничені від громадськості? І, зрештою, чому діяльність Асоціації дослідників голодоморів в Україні спирається виключно на ентузіазм групи самовідданих патріотів, у тому числі представників діаспори, а держава лишається повністю осторонь важливої національної справи?
Чи є ще інший народ у світі, який страждав би на таке історичне безпам’ятство? Що й не дивно за умов фактичної відсутності процесу державотворення в сьогоднішній Україні. Перша аналогія протилежного гатунку, що спадає на думку, це — голокост. У виданій 1985 року книзі Рауля Гільберта «Знищення європейських євреїв» фігурує цифра — 5 мільйонів 100 тисяч розстріляних, замордованих і задушених у газових камерах нацистських концтаборів. Під час голодомору 1932–1933 років українців було знищено більше. Із 20–25 мільйонів чоловік сільського населення України, вважає Роберт Конквест, загинуло приблизно 5 мільйонів — між четвертою та п’ятою частиною. Більшість дослідників називає цифру від 7 до 10 мільйонів. При цьому замордованих жертв сталінського голодомору, розкуркулювання й колективізації, що передували йому, чомусь рахують окремо, хоча винуватцями їхньої загибелі був той самий режим, а процес масового винищення тривав безперервно. За об’єктивною оцінкою, кількість жертв цієї української трагедії сягає близько 15 мільйонів.
У літопис голокосту,
