Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест

існує — між колективізованим селянством і «новим класом» бюрократів та адміністраторів. Один офіційний орган («Партийная жизнь») так нарікав із цього приводу: «Серед нас є колгоспники, які не дбають про громадське майно. Якось я присоромив одного з них за марнування колгоспного врожаю і нагадав йому, що він був одним із власників спільного добра. Він посміхнувся і глузливо промовив: “Власники! Знаємо ці побрехеньки! Нас називають власниками, щоб ми сиділи тихо, тим часом вони всі справи лагодять самі…”» І далі такі авторські сентенції: «Справжній колгоспник не скаже, коли побачить голову, котрий мчить повз нього у своєму авто: “Я, один із власників колгоспу, волочуся пішки, а він розкошує собі в Побєді”. Кожний колгоспник, який дійсно вболіває за свій колгосп, мусить радіти, що його голова має власну машину! Колгоспник, як і радянський робітник, має бути зацікавлений у зміцненні керівництва свого господарства». Чи потрібно коментувати це?

Герой повісті Б. Можаєва «Полюшко-поле» міркує таким чином: «Як організовані наші колгоспи? Так само, як і в тридцяті роки. Бригадири, контролери, сторожа і бозна, що тоді запровадили. Для чого? Для контролю… Проте ніхто ні за що не відповідає… Бо земля, знаряддя праці, влада — все нічиє. Нібими не могли б працювати в тому ж таки колгоспі зі свома кіньми та на своїй ділянці землі…»

Або, як зазначає інший письменник, Ф. Абрамов: «Завжди та сама історія. Справді, якесь зачароване коло! Щоб одержати пристойний заробок за свою працю, людині треба працювати — бо ж яке інше джерело прибутку вона має? Але щоб люди працювали, мусить бути пристойний заробок за їхню працю».

У популярному журналі «Новый мир» за часів Хрущова описано такий випадок. В одному колгоспі сталося лихо: загинуло ціле стадо корів, що об'їлися вологою конюшиною. Це трапилося у вихідні дні, коли голова колгоспу, звісно, від усієї душі відпочивав. «Чи міг би хто-небудь уявити собі, — питає журнал, — щоб панський управитель спокійно поїхав додому, як якийсь конторський чиновник, тим паче тоді, коли літні роботи у повному розпалі?»

Масштаби радянського «планування» та «управління» можна зрозуміти за допомогою одної газетної статті початку 1980 р., що змальовувала колгосп, «постійно завалений паперами». Протягом року він отримав 773 інструкції. Коли репортер попрямував до установи, яка надсилала їх, йому було сказано, що вони мають десь 6 тис. директив від центральних органів, призначених для кількох колгоспів.

А як виглядають справи з технікою? «Известия», приміром, пишуть, що у 1982 р. колгоспи і радгоспи були забезпечені жатками лише на 65 %. Конфіденційний звіт однієї з комісій засвідчив, що промисловість щороку виробляла близько 550 тис. тракторів, але й колгоспи списували за той самий час приблизно стільки ж. А в газеті «Труд» у липні 1982 р. можна було прочитати про колгосп, який тільки й мав техніки, що 40 коней, яких тримали у напівзруйнованій стайні та ще й без запасу кормів на зиму.

У тому ж році було втрачено третину врожаю кормових культур: майже половину цієї кількості втратили через пізнє збирання, 20 % — через те, що не склали врожай у скирти, а решту — через нестачу приміщень для зберігання (ті, що були в колгоспах, могли задовольнити їхні потреби лише на 25–30 %).

Система підрахунків, яку тепер уживають, якщо не така шахрайська, як «біологічна врожайність», то, принаймні, дивовижна. За нею врожай вимірюють просто на землі чи в бункерах комбайнів перед транспортуванням, сушінням та усуненням бруду. Такий метод перебільшує дійсне десь на 20 %, але за його допомогою явно незадовільна ситуація виглядає майже стерпною.

Герой вже зазначеного твору Б. Можаєва розкриває ще одну прикмету колгоспного життя: «Маркс сказав: якщо не дати виробникові всі необхідні йому предмети, він дістане їх іншим способом. Якщо ви відкриєте папери деяких наших колгоспів і заглянете туди, то побачите, що з року в рік колгоспники отримували на день 200 грамів хліба та ще й до того копійку грішми. Кожний розуміє, що людина не може прожити на такі заробки. І все ж вона виживає. Це означає, що вона дістає засоби існування іншими способами. І ті способи дорого коштують державі, колгоспам та й самому колгоспникові».

Гігантоманія, ця давня хвороба колгоспної системи, пов'язана з довільною ліквідацією «неперспективних» сіл і створенням штучних «агроміст», і досі дається взнаки. Хибність цього явища стає очевидною навіть для офіційної преси. Так, газета «Советская Россия» у вересні 1980 р. пише: «Працівник сільського господарства мусить мати щоденний доступ до свого робочого місця, так само як селянин у старі часи. Однак… дороги погані, а в негоду вони стають зовсім непрохідні. Корови на тваринницьких фермах ходять негодовані, бо люди не можуть до них дістатися». Та й селяни ніяк не можуть звикнути до нових місць:

«Населення починає від'їжджати, і те, що спочатку було великим селищем, стає знову малим і врешті зовсім зникає».

Якщо розглядати справу ширше, то вона виходить далеко за економічні рамки. Академік А. Сахаров констатує «майже незворотне» зруйнування сільського життя в цілому. Сучасний радянський письменник (Ф. Абрамов) пише:

«Старе село з його тисячолітньою історією сходить у небуття… вікові підвалини занепадають, віковий грунт, який живив усю нашу спільність, зникає. Село — це ті груди, від яких відлучено нашу національну культуру». Інший письменник (В. Астаф'єв) підсумовує: «Тепер, коли я чую, як люди дивуються, звідкіля взялася ота варварська байдужість до землі, я точно можу сказати: в моєму рідному селі Овсянка це почалося в буремні дні 30-х років».

* * *

Ми посилалися на Бухаріна, який вважав, що найгіршим результатом подій 1930–1933 рр. стали не так страждання селянства, якими би жахливими вони не були, як «глибокі зміни в психологічному світосприйманні тих комуністів, котрі брали участь у тій кампанії і — замість збожеволіти — стали професійними бюрократами, для яких терор віднині став нормальним методом управління, а слухняне виконання будь-якого наказу згори — великою чеснотою». Висновок Бухаріна виглядав діагнозом: «справжня дегуманізація людей, які працюють у радянському апараті».

Один із працівників цього апарату прямо визнавав: «Ті комуністи, що були безпосередньо втягнуті в жах колективізації, вже мали після того на собі тавро. Ми мали рубці на собі. Нас переслідували привиди. Нас можна було впізнати через мовчазність, через те, як ми відсахувалися, коли йшлося про справи на “селянському фронті”. Ми могли подискутувати на цю тему між собою… але розмовляти про це з непосвяченими здавалося марною справою. З ними в нас не було спільної мови — мови досвіду. Я не маю тут, звичайно, на думці Аршинових. За