Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Англія і Франція. Від норманського завоювання в половині 11 століття тяглість англійського національного розвитку не зазнала глибшого перериву. Це саме можна сказати про французьку історію, від того моменту, коли з февдального хаосу викристалізовується цупке ядро: монархія Капетингів. Очевидно, і англійська й французька історія знали періоди криз і приспішних змін. Такими для Англії були, напр., періоди реформації, пуританської революції і т. д. Але ці перевороти ніяк не переривали тяглість національної історії. Щоб собі усвідомити, що це значить, зупинімся хвилину на Великій Французькій революції, що була найглибшим струсом в історії французької нації. Ясно, що французьке суспільство в 1820 р., після закінчення революційного циклу, виглядало зовсім інакше, ніж 1780 р. Але елементи тривалости були куди сильніші, ніж на перший погляд здається. Новіші досліди показали, що політика Конвенту й Директорії з дуже багатьох поглядів крокувала слідами старих королів; Наполеон був продовженням і завершенням революції, але водночас він залюбки послуговувався також старорежимним політичним персоналом; Реставрація майже повністю взяла державний апарат імперії. Ця тяглість національної історії у зміні режимів найкраще символізується в кар’єрі такого державного мужа, як Та-лейран, що служив по черзі всім урядам від Люї XVI до Люї-Філіппа. Приклад Талейрана особливо повчальний, але далеко не ізольований випадок. Існували сотні діячів, що виховувалися ще під старим режимом, потім у тій чи тій формі були причетні до революційного руху, згодом служили в наполеонівській адміністрації й кінчали свій життєвий шлях як “нотаблі” Реставрації чи Буржуазної монархії. Нема потреби додавати багато пояснень, як у таких умовах могла зберегтися тяглість політичної й культурної традиції. У книзі одного з найкращих сучасних знавців большевизму (Д. Далін, “Справжня совєтська Росія”) відмічено зовсім аналогічний факт щодо російської нації: на підставі тонкої соціологічної аналізи, що її не будемо тут переказувати, Далін переконливо доводить, що нова російська верхівка (не тільки партійні, а й провідні військові, технічні й культурні кадри) здебільшого або принаймні в дуже поважному відсоткові складається з членів або нащадків старої, передреволюційної інтелігенції та урядництва.

Коли тепер знову повернемося до українського світу, відразу побачимо всю різницю: нема прямого помосту між Україною короля Данила та гетьмана Хмельницького, між Україною Мазепи та Петлюри. Здобутки та традиції перших не могли прямою лінією перейти до останніх. Доводилося починати “наново”. Ось тут лежить головна причина хронічної політичної недозрілости українського суспільства, його інфантильности та примітивізму. Це саме стосується й культурної ділянки. Нема прямого зв’язку між літературою доби й середовища “Слова о полку” та козацького барокко; між барокковою й модерною. Для широкої французької освіченої публіки Війон, Рабле і Монтень, не говорячи про великих клясиків 17 ст., — абсолютно живі й читабельні письменники; в нас тільки вузький гурт фахівців має якесь відношення до скарбів рідного старого письменства. Для культурного загалу все, що старше від Котляревського, фактично лежить потойбіч інтелектуального горизонту. Либонь, навіть наша сучасна літературна мова — це щойно продукт 19 ст. На відміну від росіян, що розвиток їхньої модерної літературної мови відбувся через влиття народніх мовних елементів в церковнослов’янські рамки, успадковані від попередньої доби, — батьки українського т. зв. “літературного відродження” свідомо сперли книжну мову виключно на розмовну бесіду сільського люду Подніпров’я. Вислідом цього було, м. ін. те, що ми загубили вироблену в попередніх віках українську наукову термінологію (юридичну, політичну, богословсько-філософську), так що мало не до революції 1917 р. панувало навіть в “українофільських” колах переконання, що українська мова надається хіба що для ліричної поезії, або для п’єс з народнього побуту, або для брошурок популяризаційного змісту, але не для поважної наукової чи публіцистичної продукції.

Доля України подібна до інших неісторичних націй Середньо-Східньої Європи, напр., сербів, чехів тощо. Поняття “неісторична нація”, якщо хочемо уточнити його соціологічний зміст, не значить, що вона взагалі не має історичної минувшини, тільки що вона зазнала глибоких і довгих переривів у своєму розвитку. Такий перерив наступив, напр., у розвиткові балканських слов’ян із турецьким завоюванням або в історії чеського народу в зв’язку з катастрофою під Білою Горою{24}. Нема сумніву, що Україна є типовою неісторичною нацією. Її особливість полягає навіть у тому, що таких переривів своєї національної екзистенції вона зазнала аж двічі: раз після Люблинської унії у 16 ст. і вдруге після ліквідації козацької України в 18 ст. Цей факт “неісторичности” української нації (в тому умовному розумінні, що його надаємо цьому слову) мусить бути покладений в основу всіх дослідів над проблемою “постання української нації”.

Розвинута нами теза вимагає деяких обмежень і уточнень. Очевидно, помилкою було б думати, що між трьома фазами існування української нації взагалі не було ніякого генетичного зв’язку. Якщо б це прийняти, то, будучи послідовним, треба б прийти до висновку, що маємо справу з існуванням трьох зовсім окремих національних суб’єктів. Ми так далеко не йдемо. Навпаки, говорячи про “перериви”, про “завмирання й відродження”, ми мовчки приймаємо, що це були процеси одного суб’єкта: української нації в її ставанні. Отже, вказавши на дисконтинуїтет, що його вважаємо за характеристичний для української історії, мусимо рівночасно вказати ще на зворотний бік: на елементи тяглости, що зв’язують докупи три фази української національної історії: княжофевдальної, козацької та модерної. Але не слід ніколи тратити з ока, які ці елементи тяглости, — що їх нижче постараємося перерахувати, — слабкі й неповні в порівнянні з національною історією ряду інших європейських країн.

1. Оскільки “народ”, етнічний колектив, є носієм “нації”, то ясно, що надбудова мусить повсякчасно включати в себе багато характеристичних рис підбудови. Якщо продовж століть на одній (і в основному незмінній) етнічній підбудові творилися й розпадалися національні витвори, то єдність підложжя запевнює структурні подібності, аналогії, в черзі надбудов. Деякі константні питоменності українського народу діяли й діють у вищій, “національній” сфері однаково за часів Хмельницького й Мазепи, як і за наших днів.

2. Засадничо підбудова (як сфера нижча, примітивніша, але рівночасно сильніша, елементарніша) обумовлює надбудову. Але подекуди існує також протилежний зв’язок: надбудова впливає на підбудову; процеси, що вийшли з “вищої” національної, себто політично-державницької сфери, тривало запечатуються на бутті етнічного масиву. В такому випадку, якщо “вища” сфера стала жертвою знищення, ті її вартості й традиції, що їх вона встигла тривалим способом защепити “нижчій” сфері, можуть зберегтися, — хоча, очевидно, тільки у спримітивізованій, спрощеній формі, пристосованій до побуту й духовости маси.

Маємо на увазі збереження козацьких традицій в українській народній свідомості. Властива “козацька нація” вмирає в другій половині 18 ст. Але козаччина, — а зокрема її вершковий щабель, Хмельниччина, — була