Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

та, до речі, прогресивніший і корисніший для тих груп населення, що не належали до упривілейованої верстви. На це складалися краще економічне й правне становище селянства, незалежніша позиція міст, автономія церковної організації{28}. Щодо легкости переходу від однієї верстви до іншої, то вона була, природно, найбільша під час революційного заколоту, але вона зменшується в другій половині 17 та в 18 ст. Отже, до козацької України ніяк не вільно підходити з критеріями модерної демократичної нації. Але ті елементи корпоративних і особистих вольностей, що були в козацькій державі, споріднювали її з тогочасним Заходом, та, при нормальному розвиткові, дали б Україні ще на переломі 18 та 19 століть змогу перетворитися в націю в новітньому розумінні. Розчавлення козацької України російською імперіяльною машиною при активній допомозі шляхетської олігархії (яка, до речі, за цю протиукраїнську політику дорого поплатилася) створило трагічний “пропащий час” у нашій історії, вживаючи влучного вислову М. Драгоманова{29}.

ЗАУВАГИ ДО ПРОБЛЕМИ “ІСТОРИЧНИХ” ТА “НЕІСТОРИЧНИХ” НАЦІЙ{30}

Питання, якого я хочу торкнутися, пов’язане з вичерпним, ерудованим і проникливим аналізом книжки покійного Дмитра Чижевського “Історія української літератури”, що його зробив Григорій Г. Грабович{31} у статті “До історії української літератури” [Harvard Ukrainian Studies. Vol. 1. No 4, December 1977). У цьому огляді професор Грабович заперечує правомірність поділу націй на “історичні” та “неісторичні”, якого дотримується багато вчених, серед них і сам Дмитро Чижевський{32}. Він стверджує: “Розрізняти і, отже, оцінювати нації відповідно вищі і нижчі, історичні й неісторичні, повні і неповні — то сфера не науки, а, сказати б, політичної пропаганди” (с. 510).

Дозволю собі не погодитися. Полишаючи поки що питання про “вищість” і “нижчість”, скажу, що я розглядаю поняття “історичності” й “неісторичності” (або, відповідно, “повноти” й “неповноти”) націй як повновартісні категорії історичного пізнання. Вони вписуються в контекст східноєвропейської й особливо української історії.

Професор Грабович підходить до цього питання з перспективи історії літератури. Мене головним чином цікавить ширше соціально-політичне значення “історичності” й “неісторичності”. Але йдучи слідом за Грабовичем, я почну дискусію з деяких зауважень щодо літературного аспекту проблеми.

Грабович твердить, що літературу кожної нації треба досліджувати в термінах, характерних для унікального культурного досвіду нації, а не застосовуючи зовнішні критерії. Він ущипливо запитує: “Чому одна література, що відбиває окрему культуру, окремий набір історичного досвіду та впливів, має бути міркою для іншої?” (с. 511). Відкидаючи характеристику української літератури як “неповної літератури неповної нації”, що її дав Чижевський, Грабович наводить приклад східних літератур — перської, турецької, китайської; — які ніхто не називає неповними, хоча в них немає певних жанрів, що їх бачимо в західноєвропейських літературах. Він додає: “Теоретично, можна підійти з іншого боку і заявити, що будь-яка західна література, скажімо, французька, є “неповною”, оскільки вона не має характерних рис, жанрів якої-небудь незахідної літератури, наприклад, українських дум” (с. 511).

Але спорідненість української літератури з іншими європейськими не така, як у турецької, перської чи китайської літератур. Останні є продуктами цілковито інших культурних традицій, і західні критерії до них справді незастосовні. Проте існує європейська культурна спільнота, заснована на спільній спадщині класичної античності та християнства і зміцнена століттями інтенсивного культурно-літературного обміну. Україна, безперечно, є членом європейської культурної спільноти, хоча й дещо маргінальним. Це змушує нас застосовувати до української літератури загальні європейські стандарти та критерії. Один з українських літературних критиків визначив таку позицію у висловах, протилежних до Грабовичевих:

“Критикувати — це прирівнювати; прирівнюємо дві величини на те, щоб з’ясувати їх вартість. Десятки літ наша література, як усе національне наше життя століттями, не могли спромогтись порівняння, наче дитина, що росте й фізично бореться за право жити, вважати себе за самодоцільну вартість. Тепер ніхто вже з нас не сумнівається, що духову силу народу міримо, наче духову (і фізичну) силу одиниці — протиставляючи їй сили інших, міру яких ми уже знаємо... Як увесь дальший розвиток нашої нації залежить від її взаємин з народами і державами Європи, так теж і розвиток нашої літератури зв’язаний із літературами цих європейських народів — менших і більших, близьких нам і дальших, сусідських, споріднених, ворожих і дружніх”[5].

Жанри і характерні риси будь-якої європейської національної літератури навряд чи властиві лише для цієї однієї літератури. Зазвичай вони широко розповсюджені в усьому світі європейської культури (включаючи її заокеанські відгалуження) і виявляються всередині національної літератури не як щось абсолютно унікальне, а радше як оригінальні варіації на загальну тему. І коли певні жанри чи риси явно відсутні або не досить розвинені в літературі якоїсь нації, важко уникнути відчуття неповнота Часто таку нестачу гостро відчувають і самі члени цієї нації. Наприклад, більшість європейських літератур мають середньовічну епічну традицію, а деякі — ні; до числа останніх належить чеська література. Ця обставина змусила Вацлава Ганку вдатися до загальновідомої підробки{33}: він хотів дати своїм співвітчизникам середньовічний епос, у якому історія їм відмовила.

Неповнота літератури стає особливо помітною, коли відсутні в ній риси були, так би мовити, перенесені до сусідніх літератур. Звернімося до українського прикладу. Звичайно вважають, що класицизм слабо розвинутий в українській літературі, позаяк представлений головно “низьким” жанром травестії. Це не означає, проте, що на Україні класицизм був невідомий. Письменники українського походження — серед них І. Богданович, М. Гнідич, В. Капніст, В. Наріжний — зробили помітний внесок у російський класицизм. Але сам цей факт показує фрагментарний і неповний характер українського літературного процесу тієї доби.

До цієї проблеми можна підійти з іншого боку. Повноту або неповноту літератури визначає не наявність або відсутність певних рис, а радше те, чи спроможна література задовольнити всі істотні культурні потреби свого власного суспільства у даний історичний період. Застосовуючи цей критерій, ми мали б сказати, що українська література періоду Київської Русі була повною (попри її сильну залежність од візатнійських зразків), тоді як українська література другої половини XVIII і більшої частини XIX ст. була виразно неповною. Це, звичайно, не має нічого спільного з мистецькою вартістю окремих творів, а стосується лише соціальної функції літератури в цілому.

Неповноту української літератури XIX ст. відчували тогочасні українські спостерігачі. Так, Михайло Максимович писав 1840 р. до одного зі своїх галицьких кореспондентів, що в підросійській Україні “не може бути [повної] словесності південноросійською [українською] мовою — нею можуть бути і є лише окремі твори: Котляревського, Квітки, Гребінки та інших”. За Максимовичем, головним покликанням української мови й