Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Крім цього, Східня імперія в 10 ст., за панування великої Македонської династії, саме перебувала на шпилі своєї політичної й культурної сили У той час Візантія могла, мабуть, більше принести молодій Русі, ніж латинське християнство давало новонаверненим народам Північної й Середньо-Східньої Европи Пересадження багатої грецько-візантійської культури, — почасти запозиченої прямо з Царгороду, а почасти присвоєної в її болгарській версії, — на сприйнятливий грунт молодої слов’янської країни дало спонуку до швидкого культурного розквіту Київської Руси, яким вона себе прирівняла до відносно найбільш розвинених частин тогочасної Евро-пи. Правда, візантійство, не зважаючи на весь свій блиск і вишуканість, на довшу мету зраджувало деякі разючі прояви кволости. Воно було радше статичним, і йому бракувало того надзвичайного динамізму й творчої снаги, що їх латинське християнство розгорнуло після 1000 року, у романську і готичну епохи. Однак ми маємо право зробити наступне гіпотетичне твердження: здається правдоподібним, що коли б не наїзди кочовиків, Київська Русь була б спромоглася на те, щоб перебороти візантійську статичність та дотримати кроку з загальним європейським прогресом. Це припущення знаходить своє підтвердження в тому факті, що домонгольська Русь, хоч перебувала в церковній залежності від Царгороду, ніяк не була духово ізольована та ворожо настроєна до латинського Заходу, якщо не рахувати принагідних богословських полемік.
У цьому місці можемо знову підхопити нитку наших попередніх висновків стосовно західнього первня в українському національному типі. Київська держава відзначалася наступною знаменною прикметою: вона поєднувала переважно східню, грецько-візантійську релігійну й культурну традицію з переважно західньою суспільною й політичною структурою. Багатозначний факт, що політичний візантинізм залишився цілком чужий Київській Русі. (Візантійська теократія згодом прищепилася в Московському царстві, в часи його піднесення, де вона сполучилася з державною організацією, сформованою на зразок орієнтального деспотизму Золотої Орди). У домонгольській Русі, як на середньовічному Заході та на відміну від Візантії й Москви, державна й церковна влади були не злиті, а розділені, причому кожна з них була автономною у своїй власній сфері. Державність Києва носила на собі виразну печать духа свободи. На це склалися наступні чинники; суспільний лад, що його характеризували договірні відносини: пошанування прав і гідности індивідума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народним вічем; самоуправне життя міських громад: територіяльна децентралізація на квазіфедеративний кшталт. І цей свободолюбний, європейський по своїй суті, дух притаманний і українським державним організаціям пізніших епох. Галицько-Волинська держава 13–14 століть виразно еволюціонувала до февдального устрою. Дозрілий февдалізм, включно з февдальним парляментаризмом, знаходимо в Литовсько-Руській державі 14–16 століть. Козацька держава 17–18 століть посідала становий устрій (Standestaat, society of estates). І це не був випадок, що в 19 стол., в добу, коли Україна була політично асимільована Росією, всеросійський лібералізм і конституціоналізм знаходив собі найсильнішу підпору власне в українських провінціях імперії. Коли б встояла відроджена 1917 року самостійна українська держава, вона, певно, була б примістилася в скалі західніх конституційних форм. Українська громадськість у своїй більшості бажала демократичної республіки з соціялістичним забарвленням, а консервативна меншість схилялася до конституційної монархії.
Етос і естетичне чуття українського народу закорінені в духовній традиції східнього християнства. Але поскільки країна рівночасно була у своїй соціяльній і політичній структурі частиною європейського світу, постільки українці прагнули до синтези між Сходом і Заходом. У релігійній сфері це зробило Україну клясичною країною унійної традиції. Але ця тенденція була притаманна всім українцям, а не тільки католикам східнього обряду{19}. Вона сильно позначилася серед більшости українського народу, що дотримувалася православія, а також серед українців-протестантів. За приклад може служити Київська академія, розбудована митрополитом Петром Могилою, що стала головним інтелектуальним центром цілого греко-православного світу та у своїй організації й програмі навчання йшла за прикладом західніх університетів. Ця тенденція знайшла свій вираз і в мистецтві, в стилі так званого українського (або козацького) барокко, який в оригінальний спосіб сполучив візантійські й західні первні.
Приходимо до наступного висновку. Україна, — розташована між світами грецько-візантійської й західньої культур і законний член їх обох, — намагалася на протязі своєї історії поєднати ці дві традиції в живу синтезу. Це було велике завдання й не можна заперечити, що Україна не зуміла його повністю виконати. Україна наближалася до цієї синтези в великі епохи своєї історії, за Київської Руси й за козаччини 17 століття. Проте, хоч ці епохи були багаті на потенціяльні можливості та часткові досягнення, в обох випадках остаточна синтеза зазнала невдачі, й Україна впала під тягарем надмірного зовнішнього натиску, а також від розривних внутрішніх сил. У цьому сенсі можна сказати, що велике завдання, яке творить історичне покликання українського народу, залишається досі не виконаним і ще належить до майбутнього.
ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ Й НАЦІЇ{20}
(МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАВВАГИ)
1. ПОНЯТТЯ “НАРОДУ” Й “НАЦІЇ”
Під “народом” слід розуміти одиницю етнічну, під “нацією” — одиницю політичну.
Те, що творить народ, це сукупність певних об’єктивних прикмет, таких як походження, мова, побут, своєрідний спільний стиль, що пронизує всі ділянки життя даного колективу й надає йому одностайний (простірно й часово) “народній характер”. Тяжко апріорно сказати, які прикмети потрібні, щоб постав “народ”, бо список цих прикмет змінний. Є народи, що їм бракує деяких прикмет, що їх звичайно вважають за потрібні. Напр., шотляндці й ірляндці безперечно “народи”, хоч вони загубили свої рідні мови. Також походження, що про нього ми згадали вище, треба розуміти релятивно, не абсолютно. Бо в дійсності нема “расово чистих”, себто зовсім гомогенних народів. Однак якийсь мінімум кровної однорідности конечний для екзистенції народу. В кожному народі існує різноманітність фізичних (расових) типів, але ці варіяції не виходять поза певні рамки. Людина типу неаполітанця в Швеції неминучо справлятиме враження “чужости”. А саме почуття такої чужости виключає почуття приналежности до одного народу. Бо, якщо хочемо схарактеризувати “народню свідомість”, то вона зводиться до почуття “свійськости”, “рідности”, зате вона має дуже мало спільного з вірою в
