Гетьманська Україна - Олександр Іванович Гуржий

У 1683 p. помер архімандрит Києво-Печерської лаври (з 1656 p.) і управитель лаврської друкарні Інокентій Гізель - "муж знатный, учительный", який почав захищати інтереси Української держави ще під час переговорів Чигирина з Москвою в 1654 р. Його трактат "Мир с богом человеку" (1669 р.), в якому містилося багато відомостей з історії України XVII ст., мав гуманістичну спрямованість і містив досить критичний аналіз сучасних авторові подій. За це в 1690 р. твір було заборонено Синодом. Самойлович та деякі інші прихильники підпорядкування української Церкви московській патріархії, зокрема патріарх Яким, прагнули на місце архімандрита призначити "свою" людину. Проте обраний вільними голосами Варлаам Ясинський не справдив їхніх сподівань: замість посвяти в російській столиці він поспішив прийняти її з рук чернігівського архієпископа. І згодом Ясинський не виявляв бажання їхати до Москви, щоб там затвердили його обрання. Втім, не маючи змоги зноситися з константинопольським патріархом, він через деякий час змушений був поступитися.

У лютому 1685 р. царський уряд спонукав Самойловича до нагального проведення нових виборів київського митрополита. При цьому від володаря булави вимагали, щоб надалі православній Церкві в Україні владу константинопольського патріарха "отложить, в каком почитаніи гетмана, старшину и все войско Запорожское иметь, и о всяких церковных делах писать к св. патріарху московскому, а к св. константинопольскому патріарху ни о чем не писать, и не посылать, причитанія никакого к нему не иметь, под послушаніем у него не быть, и из под его паствы, за разстояніем дальняго пути, совершенно отстать... А новоизбраннаго митрополита, для архипастырскаго рукоположенія, отпустить в Москву".

Микільський собор у Києві.

Кінець XVII cт.

Отже, царський уряд самочинно порушив права константинопольського патріарха щодо української Церкви, прагнучи підпорядкувати її московській патріархії.

Незабаром він домігся свого. 8 листопада 1685 p. пройшли вибори київського митрополита. Ним став єпископ Гедеон. На зібрання прибуло багато посланців, серед яких виділялися генеральний осавул І.Мазепа та переяславський полковник Л.Полуботок. Саме вони активно підтримували дії гетьмана. Представників духівництва налічувалось обмаль: не приїхали "значні" особи на чолі з архієпископом Л.Барановичем. Загалом церковні правила забороняють проведення виборів за відсутності такої кількості осіб вищого духівництва, але їх усе-таки провели. На думку великого ієрарха нашого часу, митрополита Іларіона (професор Іван Огієнко), в цій справі "сильно допоміг Москві гетьманський осавул Іван Мазепа, і це йому було доручено зробити вибори, згодні Москві. І.Мазепа постарався, а вдячна Москва через два роки зробила його гетьманом".

Українське духівництво відразу спробувало опротестувати легітимність такого обрання. Навіть Самойлович прагнув дещо пом'якшити коли не саму суть події, то хоча б її форму. Він порадив сюзеренові "впросити" константинопольського патріарха, щоб той "відступив" українську Церкву. Однак було вже запізно. Руїна охопила всі галузі суспільно-політичного життя, в тому числі й релігію. Після тридцяти двох років відносної самостійності (1654-1686 pp.) Церква як на Лівобережжі, так і на Слобожанщині поступово опинилася в тенетах царату. Цьому процесові, окрім згаданих вище старшин, сприяли й деякі інші представники соціальної еліти України. Так, ще в 1676 р. стародубський полковник Петро Рославець (Рословець, Рославченко) звернувся до Москви з пропозицією підпорядкування їй місцевих монастирів. Були й інші подібні випадки. Характерно, що в своїх непатріотичних діях державці нерідко прикривалися іменем "всього українського народу".

Негативні наслідки підпорядкування української Церкви московській патріархії не забарилися. Уже в січні 1688 p. Гедеонові наказано було підписуватися "митрополит київський, і галицький і Малої Росії" замість "митрополит київський, і галицький і всієї Русі". З 1721 p. Петро І дозволив київському митрополиту зватися тільки архієпископом. Щоправда, в 1743 p. йому знову повернули титул митрополита (до 1767 р.). Згодом існував "митрополит київський і галицький".

Протягом останньої чверті XVII і 60-х pp. XVIII ст. царський уряд не лише поступово підривав економічну базу та суспільну значущість української Церкви, а й періодично скорочував чисельність її служителів. Одним із стратегічних заходів у цьому напрямку стало те, що, провадячи постійну агресивну міжнародну політику, Москва збільшувала свої збройні сили. Духовних осіб нижчої ланки та їхніх дітей часто примушували до виконання військової служби. Царський указ від 28 вересня 1736 р., зокрема, вимагав проведення перепису дітей духівництва, щоб "малолетних отдать в школу, а прочих отдать в службу, для... комплектованія армій и гарнизонов". В указі від 6 лютого 1737 р. "строжайше повелевалось" завершити перепис не пізніше середини жовтня того ж року і всіх чоловіків від 15 до 40 років, "без разбора, взять в воєнную службу, для замещенія же церковных чинов, употреблять из малолетних церковнических детей (!) (підкреслення наше - авт.), а равно и тех, кому свыше 40 лет". Ці постанови стосувалися як Російської держави в цілому, так і України зокрема. Безпосередньо Київській, Чернігівській і Переяславській єпархіям у 1734 р. "высочайше" було наказано: "Из малороссійской старшины и Козаков и козачьих и старшинских детей без атестатов полковников и старшины полковой, а знатным - без позволенія Войсковой канцелярии, в дьяконы и попы посвящать не велено, понеже многіе число духовных не у места суть и дабы от того козакам и службе... (військовій - авт.) умаленія быть не имело". Подібне мало місце й на Слобожанщині.

Великі негаразди від проведення такої політики сам імперський уряд констатував у 1739 р.: "...За неименіем священников, люди без покаянія и принятія Св.Таин помирают, следственно, надлежит и тому быть, что в отдаленных от церквей местах люди принуждены жить без принятія от церкви брака, и тако многія души погибают напрасно..."

Петро І фактично скасував виборність духовних осіб. Тяжкий стан релігійних справ в Україні не поліпшився і в майбутньому. Залякане й загнане місцеве духівництво, до всього, часто-густо зманюване до Росії, не наважувалося на рішучий протест ні проти самодержавства, ні проти правопорушень з боку Святійшого Синоду.

* * *

Отже, протягом останньої чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. в Україні