Гетьманська Україна - Олександр Іванович Гуржий

необхідність прибуття з Січі "депутатів" у зв'язку з суперечкою за так звані старосамарські землі. 19 липня 1653 p. царський уряд спеціальним декретом заборонив вибори на Січі кошового отамана, писаря й осавула, обмежив довільне висування козаків на старшинські посади.

У 50-х pp. гетьман розгорнув справжню "боротьбу" за підкорення собі Києва, який і на той час багато в чому ще зберігав середньовічне самоврядування.

У 1753-1754 pp. уряди трьох держав - України, Росії й Польщі - продовжували уточнювати кордон. Зокрема, тоді було зроблено "Опис на карте Россійской імперіи с Полскою областию границ, по каким оная ныне урочищам и знакам лежит, також с показаніем на оных спорных мест, по каким же рекам и урочищам прежния границы имелись", а також виготовлена "Карта специальная Российской имперіи с Полскою областию Стародубовского полку спорным грунтам разным владелцов..." В них міститься дуже детальна демаркаційна лінія між одним із найбільших лівобережних полків - Стародубським - та Річчю Посполитою, з позначкою понад 40 "внутрішніх" форпостів. Слід відзначити, що місцями кордон не відзначався стабільністю. Наприклад, окремі форпости взимку чи навесні могли переноситися на інші місця через повінь, кригу й т. ін.

Однак саме тоді, в 1754 p., дуже підозрілий до дій К.Розумовського царський уряд завдає кілька відчутних ударів по розбудові Української держави. У липні Сенат законодавче ліквідовує й без того досить прозорий кордон між Україною та Московією, припиняє функціонування державних митниць у цьому районі, запроваджує на території України загальноімперську митну систему. В радянській історіографії ці заходи царизму розглядалися як цілком позитивні: мовляв, це робилося для поліпшення економічних зв'язків між Україною та Росією, сприяння їх спільному народногосподарському розвитку. Насправді ж ідеться про скасування однієї з найважливіших ознак української автономії.

Втім, митниці на кордонах, підпорядковані вже чиновникам із Росії, існували й далі. Складений у 1756 p. "Реестр портовым и пограничным таможням" називає, зокрема в Київській губернії, такі з них: при Васильківському форпості, "вверху и внизу реки Днепра в тех местах, где оная река Днепр россійскую границу к Полской стороне пресекает, две малыя таможни Межигорская й Стайковская", вгору по Дніпру до Смоленської губернії в розкольничих "государевых слободах" - Добрянці, Злинці (Білянський форпост); униз по Дніпру - в Переяславі й Кременчуці, а між ними "одна малая" митниця при Секеринському форпості, в Переволочні. У Воронезькій губернії - в Царичанці й Бахмуті. Останній підпорядковувалися "две малыя" митниці в Ізюмі та Луганську. В тому ж році Київська полкова канцелярія відповідно до постанов вищих установ видала "ордер" про закриття на території полку Злинської митниці й відкриття Вишківської (с.Вишків належало Києво-Печерській лаврі). Уточнювалися також прикордонні межі володінь Троїцького Іллінського Чернігівського монастиря. На початку 60-х pp. загострюється питання про Запорозьку Січ та про землі, які належали низовикам. У його вирішенні беруть участь як царський уряд, так і гетьманське правління. Так, у 1760 р. К.Розумовський надсилає до Сенату, а той приймає до розгляду "рішення" гетьмана щодо перенесення Січі на нове місце. 8 грудня 1761 p. кошовий отаман Григорій Федорів своїм "рапортом" сповіщає гетьмана про отримання ним "ордера" щодо прийняття у "відомство" Війська Запорозького старосамарських земель із поселеннями, за які не один рік точилися суперечки з адміністрацією Полтавського полку. В тому ж році К.Розумовський повторно ставить перед Сенатом і Кошем питання про перенесення Січі в урочище Микитне. Не були байдужими до запорозьких володінь прусський король і, зрозуміло, кримський хан. Так, в одному з документів 1762 р. згадується про те, що "земля вся, которою запорожцы владеют, уже обещана (Росією - авт.) была через прусского короля хану крымскому к присовокуплению до Крыму". Але вступ на престол Катерини II (1762-1796 pp.) завадив здійсненню цих намірів.

У січні 1764 p. Катерина II наказала К.Розумовському прибути до Санкт-Петербурга й під загрозою кари за "зраду" примусила його зректися гетьманства. 10 листопада того ж року вона видала указ про утворення замість старшинського управління Малоросійської колегії на чолі з графом Петром Рум'янцевим. А указом від 17 листопада призначила "главным малороссийским командиром" генерал-губернатора.

Остаточно ліквідувавши інститут гетьманства в Україні,[2] Катерина II передала новопризначеному генерал-губернатору П.Рум'янцеву "секретну" інструкцію щодо управління краєм. У ній, зокрема, пропонувалося припинити переходи селян всіма "удобовозможными способами", розмежувати функції "перепутанаго и перемешаннаго там правлення воинского с гражданским", пильно наглядати за економікою та сприяти збільшенню податків з населення. Для успішного виконання всіх цих завдань генерал-губернатор зобов'язаний був "искусно изворачиваться" та "иметь и волчьи зубы, и лисий хвост". Проте оцінювати інструкцію однозначно негативно, як це інколи робиться в історіографії, було б, на наш погляд, неправильно. Адже в ній були також вимоги про обмеження розкрадання казенних прибутків і земель (п.5); перевищення вивезення товарів над їх ввезенням; заміну "грошової" торгівлі сіллю з Туреччиною натуральним обміном[3] (п.6); збереження лісів (п.9); поліпшення і розширення водних шляхів (п.11) тощо. Хоча всі ці заходи й планувалося здійснювати в інтересах не стільки населення, оскільки в загальноімперських і фіскальних, вони мали певною мірою позитивно вплинути на розвиток господарства України.

В цілому ж, наголосимо на цьому ще раз, у ставленні Катерини II до суспільно-політичного устрою в Україні виявлялася її великодержавна, колоніальна політика, спрямована на поступову русифікацію корінного населення. Вона хотіла, щоб місцеві жителі "обрусіли і перестали б дивитися, неначе вовки в ліс". Скасовуючи ж уряд гетьманства, вона прагнула одного: щоб і цей час, і сама назва "гетьман" зникли назавжди. Цікаво відзначити, що син останнього гетьмана - сенатор О.Розумовський (1748-1822 pp.) - також був прихильником русифікації національних регіонів Російської імперії.

СПРАВИ ЦЕРКОВНІ

В часи Руїни на великому лівобережному просторі багато міст, містечок і сіл було зруйновано. Замість білих чистих осель залишилися купи попелу та обдерті чорні димарі. Гетьман Іван Самойлович активно шукав матеріальної підтримки від Московії, внаслідок чого дедалі глибше залазив у