Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

передбачали колонізації більш ніж однієї п’ятої її найзахіднішої території, насправді ж німцям вдалося завоювати не більш ніж найзахіднішу одну десяту. Радянська Росія, на відміну від балтійських країн, Білорусі та України, не зазнала місяців і років тотальної окупації. Усі, хто залишився в радянських Білорусі та Україні, зазнали німецької окупації; величезна більшість мешканців радянської Росії — ні. Голокост зачепив радянську Росію значно менше, ніж радянську Україну та радянську Білорусь, бодай тому, що сюди німці прибули пізніше і не встигли вбити таку ж кількість євреїв (на російських землях загинуло близько 60 тисяч євреїв, тобто близько 1 % жертв Голокосту). У цьому відношенні радянська Росія теж була більш віддаленою від досвіду війни.

Після завершення війни завдання полягало в тому, щоб ізолювати російський народ, як, звісно, і всі інші народи, від культурної інфекції. Однією з найбільш небезпечних інтелектуальних зараз стали інтерпретації війни, що відрізнялися від Сталінових.

Перемога радяноподібного комунізму в східній Європі породила не лише тріумф, а й неспокій. Політичні здобутки ідеології, безперечно, вражали: станом на 1947 рік комуністи Албанії, Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії та Югославії займали панівне становище у своїх країнах — завдяки радянській підтримці, але також завдяки власному вишколу, безжальності та винахідливості. Комуністи виявили добрі здібності до мобілізації людських ресурсів для вирішення нагальних проблем повоєнної відбудови — як, наприклад, у Варшаві.

Але як довго могла радянська економічна модель швидкої індустріалізації спричиняти розвиток у країнах із вищим рівнем індустріалізації, ніж спостерігався в Радянському Союзі на час першої п’ятирічки, країнах, чиї громадяни звикли до вищих стандартів життя? Як довго могли східноєвропейські суспільства погоджуватися з тим, що комунізм несе національне визволення, коли їхні комуністичні чільники виразно залежали від чужої держави — Радянського Союзу? Як могла Москва підтримувати образ Заходу як постійного ворога, коли Сполучені Штати уособлювали і достаток, і свободу? Власноруч настановлені східноєвропейські очільники потрібні були Сталінові для того, щоб виконувати його бажання, експлуатувати національні почуття та ізолювати свої народи від Заходу. Цього поєднання було дуже складно досягнути.

Оквадратити всі ці кола мав Андрій Жданов, новий голова пропаганди і улюбленець Сталіна. Жданов мав надати теоретичне обґрунтування неминучої перемоги Радянського Союзу у повоєнному світі, а тим часом — боронити російську чистоту. У серпні 1946 року комуністична партія Радянського Союзу прийняла резолюцію, що засуджувала вплив Заходу на радянську культуру. Джерелом зараження західною культурою могли бути західна Європа чи Америка, але також і культури, що перетинали кордони, — як-то єврейська, українська чи польська. Крім цього, Жданов мав пояснити нове суперництво між Радянським Союзом та Сполученими Штатами — так, щоб його могли зрозуміти й застосувати у своїх країнах східноєвропейські очільники.

У вересні 1947 року голови комуністичних партій Європи зібралися в Польщі, щоб почути нову лінію Жданова. На зустрічі у Шклярській Порембі, колишньому німецькому курортному містечку під назвою Шрайбергау, вони дізналися, що їхні партії вступлять до Комуністичного інформаційного бюро, чи Комінформу. Ця організація стане знаряддям, через яке Москва передаватиме лінію та координуватиме політику. Присутні комуністичні очільники дізналися, що світ поділявся на «два табори» — прогресивний та реакційний, і в цьому світі Радянському Союзові судилося провадити нові «народні демократії» східної Європи, а Сполучені Штати були приречені успадкувати всі вади виродженого капіталізму, що їх іще недавно можна було спостерігати в нацистській Німеччині. Незмінні закони історії гарантували остаточну перемогу сил прогресу[690].

Комуністам залишалося хіба грати відведену їм у межах прогресивного табору роль — звісно, під проводом Радянського Союзу — а також уникати спокуси ставати на будь-який окремий шлях до соціалізму. Отож, усе було гаразд.

Тоді Жданов пережив перший із декількох серцевих нападів. Та все ж — усе було негаразд.

Розділ 11. Сталінський антисемітизм

У січні 1948 року Сталін убивав еврея. Соломона Міхоельса, голову Єврейського антифашистського комітету і директора Московського єврейського театру відряджено до Мінська, щоб оцінити п’єсу, що претендувала на Сталінську премію. По прибутті його запрошено на дачу наркома внутрішніх справ радянської Білорусі Лаврентія Цанави, який убив Міхоельса разом із незручним свідком. Розчавлені вантажівкою тіла покинули на тихій вулиці.

Лише декількома роками раніше Мінськ пережив безжальні масові вбивства євреїв від рук німців. Іронія ситуації, в якій росіяни убивають у Мінську ще одного радянського єврея, не могла не бути зрозумілою Цанаві, який, крім гебіста, був ще й істориком. Він саме завершував книжку з історії білоруського партизанського руху, в якій оминав увагою особливе лихо і боротьбу євреїв під німецькою окупацією. Книжку з історії єврейських партизанів було написано, але не допущено до друку. Євреї у Мінську під час війни страждали більше за будь-кого іншого; видавалося, що радянське визволення не поклало край стражданню радянських євреїв. Видавалося також, що історії Голокосту в СССР не напишуть[691].

Міхоельс нагадував про питання, яких Сталін прагнув уникнути. Він був особисто знайомий із людьми єврейського походження у безпосередньому оточенні Сталіна, серед яких були член політбюро Лазар Каганович, а також дружини членів політбюро В’ячеслава Молотова та Климента Ворошилова. Що гірше, Міхоельс намагався достукатися до Сталіна з метою обговорити з ним долю євреїв у роки війни. Як і Василій Ґросман, Міхоельс під час війни був членом офіційного Єврейського антифашистського комітету. За вказівкою Сталіна, Міхоельс працював над тим, щоб донести світові звістку про нещастя радянських євреїв — з метою зібрати гроші на радянські воєнні зусилля. Після війни він не погодився віддати масові убивства євреїв на поталу історичному забуттю й дозволити особливому стражданню євреїв розчинитися в загальному стражданні радянських народів. У вересні 1945 року він приніс із собою на лекцію в Києві кришталеву вазу з попелом з Бабиного Яру, а в повоєнні роки продовжував відкрито говорити про рови смерті. До того ж, у 1947 році Міхоельс звернувся до чільного Сталінового пропагандиста Андрія Жданова з проханням про дозвіл видати Чорну книгу радянського єврейства — збірку за редакцією Ґросмана, Іллі Еренбурга та інших, яка містила б документи і свідчення щодо масових убивств. Прохання його залишилося марним. Ждановська візія радянської культури не могла підтримати єврейську історію війни. У повоєнному Радянському Союзі на меморіальних обелісках не могли висіти зірки Давида, а лише п’ятикутні червоні зірки. У західному Радянському Союзі, на землях, що їх росіяни анексували під час, а потім ще раз після війни, на землях, де загинуло