Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

Під час війни росіяни і їхні союзники погоджувалися з тим, що війну не слід було трактувати як боротьбу за визволення євреїв. Виходячи з різних перспектив, радянський, польський, американський і британський провід вважав, що страждання євреїв найкраще трактувати як один бік загалом жахливої німецької окупації. Хоча очільники союзних держав добре знали про Голокост, та ніхто не вбачав у ньому підстави воювати з нацистською Німеччиною або звертати особливу увагу на страждання євреїв. Пропаганда, як правило, оминала єврейське питання. Коли у Москві в жовтні 1943 року Сталін, Черчиль та Рузвельт підписали «Декларацію щодо злочинів», то серед нацистських злочинів згадали «масовий розстріл польських офіцерів». Це речення відсилало до Катині, відповідальність за яку насправді несли росіяни. Спільний документ говорив також про «страту французьких, голландських, бельгійських чи норвезьких заручників» і «критських селян» — але не про євреїв. Ішлося про «народи» Польщі та Радянського Союзу, але єврейську меншину в обох країнах не названо. На час публікації цього списку злочинів від куль чи газу загинуло понад 5 мільйонів євреїв. Загинули вони за те, що були євреями[697].

Така мовчазність щодо расово умотивованого вбивства вказувала на принципове небажання приставати на Гітлерове расистське розуміння світу. Логіка казала, що євреї не були громадянами якоїсь однієї країни, тож злиття їх в одну групу означало б небезпеку визнання їхньої расової єдності, а отже, і прийняття расового бачення світу, під упливом якого діяв Гітлер. З іншого боку, цей крок був поступкою перед народним антисемітизмом — явищем вельми відчутним у Радянському Союзі, Польщі, Британії та Сполучених Штатах. Для Лондона і Вашингтона цю проблему вирішила перемога у війні в 1945 році. Американці та британці не визволили жодного куточка Європи, в якому перед війною жило значне єврейське населення. Не бачили вони й жодної з німецьких фабрик смерті. Політика повоєнної економічної, політичної і військової співпраці в західній Європі не надто переймалася єврейським питанням.

Збільшена територія Сталінової держави містила більшість із німецьких полів убивства, а територія його повоєнної імперії (до якої входила і комуністична Польща) — місця всіх німецьких фабрик смерті. Після війни Сталінові та його політбюро довелося зіткнутися з тривалим спротивом поверненню радянської влади. Це зіткнення надало питанню про долю євреїв у роки війни ідеологічної та політичної неуникненності. Повоєнний спротив на західних територіях Радянського Союзу був продовженням війни під двома оглядами: по-перше, ці землі росіяни мусили завойовувати; по-друге, значна частина населення цих земель пішла на збройну боротьбу проти радянської влади. Частина партизанів у Балтійських державах, Україні та Польщі була відвертими антисемітами і продовжували застосовувати нацистську тактику ототожнення радянської влади з єврейством.

Опинившись у такому становищі, росіяни були політично зацікавлені в тому, щоб дистанціювати себе і свою державу від єврейського страждання, і навіть більше — докласти всіх зусиль до того, щоб антисеміти не ототожнювали повернення радянської влади з поверненням євреїв. У Литві, що знову стала частиною Радянського Союзу, генеральний секретар місцевої гілки КП СРСР зачислив загиблих у Голокості євреїв до «синів нації», литовських мучеників, що загинули за комунізм. Микита Хрущов, член політбюро і генеральний секретар партії в Україні, пішов ще далі. Він очолював боротьбу проти українських націоналістів у колишній південно-східній Польщі, де перед війною густо мешкали поляки і євреї. Євреїв убили німці, а поляків депортували росіяни. Хрущов чекав від українців вдячності за «об’єднання» їхньої країни коштом Польщі й за «чистку» польських землевласників. Знаючи, що націоналісти хотіли етнічної чистоти, Хрущов прагнув, щоб радянська влада стала її символом[698].

Чутливість до настроїв населення змусила Сталіна шукати такої візії війни, яка лестила б росіянам і водночас маргіналізувала євреїв (як, зрештою, і всі інші народи Радянського Союзу). Сама радянська ідея Великої вітчизняної війни ґрунтувалася на переконанні, що війна почалася у 1941 році, коли Німеччина вторглася в СССР, а не у 1939 році, коли Німеччина і Радянський Союз спільно напали на Польщу. Іншими словами, за офіційною версією подій, землі, що їх у 1939 році поглинула радянська агресія, треба було трактувати як землі, що якимось чином завжди були радянськими — а не здобиччю на війні, що її Сталін допоміг Гітлерові розпочати. Інакше Радянський Союз фігурував би як одна з двох держав, що розв’язали війну, як один із агресорів, а це, очевидно, було неприйнятним.

Жодне з радянських трактувань війни не могло пояснити один із головних її фактів: німецька та радянська окупація разом була гіршою, аніж окупація лише німецька. Населення, що жило на схід від лінії Молотова-Рібентропа і зазнало однієї німецької і двох радянських окупацій, страждало більше, аніж населення будь-якого іншого регіону Європи. Із радянського погляду, всіх загиблих на тому просторі можна було просто додати до радянських втрат, попри те, що ці загиблі на мить своєї загибелі були радянськими громадянами лише декілька місяців, і попри те, що багатьох із них убило не СС, а НКВД. Таким чином, польські, румунські, литовські, білоруські та українські смерті — смерті, до яких часом призводили радянські, а не німецькі сили — прислужилися для того, щоб трагедію Радянського Союзу (а для неуважних, навіть Росії) прибільшити.

Велетенські втрати серед радянських євреїв сталися переважно на тих землях, що їх Радянський Союз щойно захопив. Євреї, які тут загинули, були громадянами Польщі, Румунії та Балтійських держав, під радянський контроль потрапили не з власної волі і лише за двадцять один місяць перед німецьким вторгненням (у випадку Польщі), або ж лише за дванадцять місяців перед цим вторгненням (у випадку північно-східної Румунії та Балтійських держав). Радянських громадян, що зазнали найбільших страждань у війні, силоміць поставлено під радянське панування безпосередньо перед приходом німців — унаслідок союзу між СРСР і нацистською Німеччиною. Це були незручні подробиці. Історія війни мусила починатися в 1941 році, а ці люди мусили бути «мирними радянськими громадянами».

Коли у 1941 році Гітлер зрадив Сталіна, а Німеччина вторглася в Радянський Союз, то найперше айнзацгрупи дійшли саме до євреїв, що жили на землях на схід від лінії Молотова-Рібентропа. Саме ці землі так недавно завоював Радянський Союз. Радянська преса приховала від цих людей знання про німецьку політику щодо євреїв, яка провадился у 1939 та 1940 році. Ці люди практично не мали часу на евакуацію, оскільки Сталін відмовлявся вірити у