Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

Світлана Алілуєва, донька Сталіна, чула, як її батько домовляється з Цанавою про офіційну версію вбивства: «автомобільна аварія». Міхоельс був у радянській культурі особою певної ваги, і його політичні кампанії були для Сталіна небажаними. Тим не менш, вороже ставлення Сталіна до Міхоельса як єврея мабуть стосувалося походження не менш, ніж політики. Сталінів син Яків, який помер у німецькому полоні, був одружений із єврейкою. Першим коханням Світлани був єврейський актор, якого Сталін оголосив британським шпигуном і заслав у ҐУЛАҐ. Перший чоловік Світлани теж був євреєм. Сталін називав його убогим та боягузливим і змусив доньку розлучитися з ним для того, щоб вона могла побратися з сином Жданова, Сталінового очищувача радянської культури. Від цього шлюбу пахло створенням королівської родини, менш єврейської, ніж Світланині власні уподобання. Серед близьких соратників Сталіна завжди були євреї — найвідомішим із них був Каганович. Однак тепер Сталін, що наближався до сімдесятилітнього віку і дедалі більше переймався питаннями наступництва, схоже, змінив про них думку[693].

Після смерті Міхоельса радянська політична поліція, що тепер називалася міністерством державної безпеки, висунула іншу причину, з якої його вбивство слугувало радянським інтересам. Причиною Цією став єврейський націоналізм. Голова МГБ Віктор Абакумов у березні 1948 року виснував, що Міхоельс був єврейським націоналістом, який підтримував зв’язки з небезпечними американцями. Як на радянські стандарти, запропонувати такий аргумент було нескладно. У роки війни радянський провід дав Міхоельсові як членові Єврейського антифашистського комітету вказівку апелювати до національних почуттів євреїв. У 1943 році він здійснив мандрівку до Сполучених Штатів з метою зібрати гроші, і там прихильно відгукувався про сіонізм. Волею випадку його літак на декілька годин здійснив посадку на злітній смузі в Палестині, де Міхоельс, за власним визнанням, цілував повітря Святої землі. У лютому 1944 року Міхоельс підтримав кампанію за перетворення Кримського півострова, який росіяни після 1943 року очистили від гаданих ворогів-мусульман, на «єврейську соціалістичну республіку». Розташований на Чорному морі Крим був морською прикордонною зоною Радянського Союзу. Думку про те, що він міг би слугувати батьківщиною радянських євреїв, висловлювали декілька разів, і вона мала підтримку низки видатних американських євреїв. Сталін надав перевагу радянському вирішенню — Біробіджанові, єврейській автономній області у глибині радянського Далекого Сходу[694].

З огляду на особливе місце, що його Друга світова війна займала в досвіді всіх східноєвропейців як в СССР, так і в нових державах-сателітах, усім у новій комуністичній Європі слід було розтлумачити, що російська нація боролася і страждала більше за будь-яку іншу. Росіяни мали бути найбільшими переможцями і найбільшими жертвами, віднині й довіку. Однак глибина Росії мала певний захист від небезпечного Заходу — захист цей надавали інші радянські республіки, а також нові держави-сателіти у східній Європі. Поставала очевидна суперечність: буферні народи мали найменше причин погоджуватися зі сталіністськими заявами щодо російського мучеництва та чистоти. Особливо важко такі заяви було б робити в місцях на кшталт Естонії, Латвії та Литви, де війна почалася і завершилася радянською окупацією. Нелегко було б переконати у їх слушності мешканців західної України, де партизани-націоналісти боролися проти росіян ще багато років після завершення війни. Від поляків годі було чекати, що вони забудуть, як із спільного нападу німецьких та радянських військ на Польщу почалася Друга світова війна.

Ще більші логічні проблеми виникали серед євреїв. Оскільки німці вбивали радянських євреїв, відтак польських, а далі євреїв інших країн Європи, то Голокост годі було вмістити в будь-яку радянську версію війни — особливо ж ту, що переміщувала гравітаційний центр страждання на схід, до Росії, де євреїв загинуло порівняно небагато. Вважати повернення радянської влади визволенням, яким його вважали численні євреї, — одна справа; визнати, що інші радянські громадяни страждали більше за росіян — зовсім інша. Євреї сприймали Червону армію як визвольну силу саме через те, що нацистська політика вимагала їх знищення. Та через особливі умови свого походження це почуття вдячності не могло автоматично перетворитися на політичну легенду про Велику вітчизняну війну і Росію. Зрештою, євреї теж воювали в Червоній армії і частіше за радянських громадян загалом отримували відзнаки за хоробрість[695].

Кількість євреїв, що загинули в Радянському Союзі від рук німців, була державною таємницею. Німці вбили близько мільйона місцевих радянських євреїв — на додачу до ще 1,6 мільйона польських, литовських та латвійських, що опинилися у складі СССР після радянських анексій 1939 та 1940 років. Румуни теж убивали євреїв переважно на тих землях, що після війни опинилися в кордонах Радянського Союзу. Ці числа були особливо дражливими, оскільки вказували на те, що, навіть у порівнянні з жахливими стражданнями інших радянських народів доля євреїв була дуже особливою. Євреї в СРСР складали менш ніж 2 % населення, росіяни — понад половину; німці в окупованому Радянському Союзі вбили більше єврейських цивільних, ніж російських. Випадок євреїв стояв зосібна навіть у порівнянні з тими слов’янськими народами, що страждали більше за росіян — як-то українцями, білорусами та поляками. Радянський провід знав це, як знали й радянські громадяни, що мешкали на землях, окупованих німцями. Але Голокост не міг стати частиною радянської історії війни[696].

Високі показники вбитих євреїв порушували також і дражливе питання про те, як німцям вдалося за такий короткий проміжок часу вбити в Радянському Союзі таку кількість цивільних. Німцям допомагали радянські громадяни. Як знали всі, хто бачив війну, німецькі війська були величезними, але окупаційні сили німців у тилу були незначними. Німецька цивільна влада й поліція не мала достатньої кількості людей, щоб хоч якось правити над західними землями Радянського Союзу, не кажучи вже про здійснення ретельної політики масового вбивства. Свою роботу за нових господарів продовжували виконувати місцеві службовці, місцеві молоді чоловіки йшли в поліцію, а в гетто частина євреїв узяла на себе поліційний нагляд над рештою. Розстріли, що відбувалися на схід від лінії Молотова-Рібентропа, у той чи інший спосіб скомпрометували сотні тисяч радянських громадян. (Зрештою, значну кількість найважливіших завдань на фабриках смерті, що лежали на захід від лінії Молотова-Рібентропа в окупованій Польщі, теж виконували радянські громадяни. Не вільно було згадувати, що радянські громадяни були службовим персоналом у Треблінці, Собіборі та Бєлжці). Те, Що німцям потрібні були колаборанти, і що вони знайшлися, не дивно. Але колаборація підважувала міт про радянське населення,