Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин
Окрім Борислава озокерит видобували у Дзвинячі і Старуні (біля Надвірної), у Трускавці, однак продукція там становила лише 20 % від усього видобування озокериту у Галичині, зокрема у Дзвинячі: 1896 р. — 350 т, 1901 р. — 258,4 т, 1903 р. — 507,8 т, у Старуні, відповідно, 287; 236,55; 84,65 т.
Незважаючи (чи завдяки) спаду видобування озокериту ціна на нього з середини XIX до початку XX ст. постійно зростала (корон за 1 корець): 1865 р. — 28; 1876 — 50; 1885 р. — 60; 1890 р. — 57; 1898 р. — 64; 1900 р. — 78; 1902 р. — 110; 1904 — 153,3 (максимум); 1906–1907 рр. — 124,3. Таким чином, ціна на озокерит за півстоліття зросла у 5,5 разів. Вартість усієї продукції на початку XX ст. коливалася від 3,2 до 4,8 млн корон. Щорічно зростала глибина шахт і копанок: з 2–4 м — у 1860-х рр. до 10 м — у 1886 р., до 60 м — у 1890 р. та до 100 м — напередодні Першої світової війни.
Водночас зменшувалася кількість видобувних підприємств. Якщо у 1886 р. лише у самому Бориславі нараховувалося 87 підприємств на 40 га, то у 1897 р. їх було лише 47 у Галичині, в т. ч. 23 — у Бориславі; у 1899 р. — 29 підприємств, у 1900 р. — 19, з яких 11 — у Бориславі та 8 — у Старуні та Дзвинячі. У 1907 р. кількість підприємств з видобування озокериту скоротилася до 11, у т. ч.: 2 — у Бориславі, 1 — у Трускавці та 8 — у Старуні та Дзвинячі.
Пропорційно змінювалася й чисельність робітників: 1889–1897 рр. — 5–6,4 тис. осіб; 1900 р. — 2229; 1906 р. — 3000; 1906–1907 рр. — 2200–2300 осіб. З загального числа працівників копалень третину становили євреї, 20 % — поляки, решта — українці.
У озокеритовидобувній галузі господарювання Галичини впродовж тривалого часу діяли примітивні шахти та знаряддя праці, побутували антисанітарія та трагічні випадки. Однак вже у останній чверті XIX ст. на шахтах застосовувались окремі механізми, що обслуговалися тисячами робітників.
За час видобування озокериту їх поклади, що залягали близько від поверхні землі, швидко зубожіли, тому необхідним було застосування нових технологій і нових механізмів для пошуків і розробки глибших мінералоносних шарів. Як правило, розроблялися пласти на глибині 100–150 м і лише шахта в урочищі «Потік» мала глибину 208 м і була найглибшою в околицях Борислава у 1889 р. Виробництво ставало дедалі збитковішим, оскільки значними були затрати на влаштування шахт. У своєму звіті Е. Віндакевич зазначав, що затрати на видобування озокериту (викопування шахт) становили 6 млн зол. ринських (на одну шахту — 500 зол. ринських), а чисті доходи наприкінці 1880-х рр. складали удесятеро менше.
Така ситуація призвела до скорочення кількості шахт у декілька десятків разів і у 1891 р. в околицях Борислава функціонували лише 468 шахт, хоча ще десятьма роками раніше їх було 93 587. Там на повну силу працювали лише два підприємства, що фінансувалися Галицьким кредитним банком (копальні на площі 3,5 га) в урочищі «Новий світ» і Французькою комерційною компанією, які разом продукували 2/3 озокериту. Однак озокерит з часом перестав цікавити французьких підприємців і в 1895 р. компанія продала всі бориславські озокеритні шахти австрійському Земельному (Державному) банку.
Подібна ситуація склалася й у Трускавці. В 1890 р. там видобували щомісячно 200–250 ц озокериту загальною вартістю до 500 тис. зол. ринських. З усієї Галичини лише в околицях Дзвиняча, де ще в 1868–1870 рр. розпочалася модернізація виробництва, видобування озокериту зросло.
В останньому десятилітті XIX ст. у Галичині видобували до 8 тис. т, а в 1900 р. — лише 3,7 тис. т озокериту. Це було пов’язано з рядом причин: виснаженням верхніх озокеритових покладів у результаті застосування хижацьких методів їх експлуатації, зменшенням попиту після прокладання з Європи до Америки телеграфного кабелю, де він використовувався як ізоляційний матеріал, удосконаленням технології одержання з нафти парафіну, який в багатьох випадках став повноцінним замінником озокериту. Техніка видобування останнього залишалася відсталою. Ще на початку 1880-х рр. його видобували, як правило, вручну з численних неглибоких ям (копанок). У зв’язку з цим в озокеритовій промисловості було зайнято 9—11 тис. робітників, тоді як у нафтовидобувній — близько 4 тис. осіб.
Озокеритодобувна промисловість на початку XX ст. продовжувала занепадати. Видобуток знизився в 1900–1913 рр. з 3,7 до 1,6 тис. т через виснаження його покладів і зменшення попиту на міжнародному ринку.
Консолідація видобувних підприємств на початку XX ст. призвела до того, що у 1902 р. у Бориславі діяло дві копальні озокериту: Галицького кредитного банку (70—100 шахт) і акціонерного товариства «Борислав» (до 100 шахт). Копальня у Трускавці, що належала Ізраїлю Б. Ватману і двом спільникам, мала у розпорядженні 250 робітників. У Дзвинячі найбільша копальня «Добра надія» належала М. Вольфурту (125 робітників), друга за величиною — фірмі «Луцци і спілка». У Старуні на першому місці була фірма «К. Богданович і спілка», на якій 250 робітників видобували озокерит і пірит.
У 1906 р. у Галичині було зареєстровано 23 копальні озокериту. Також діяло понад 20 фабрик, що виплавляли озокерит з озокеритомісних порід.
У 1907 р. у Старуні (присілок «Ропище») виникла нова копальня, закладена гамбурзьким підприємцем Й. Кампом «Camp i S-ka», роботи на якій розпочалися у вересні 1907 р. на чотирьох шахтах, у одній з яких (в урочищі «Дмитрукове поле») було знайдено безцінні палеонтологічні знахідки мамонта та носорога на глибині
