Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин
Це призвело до «озокеритової лихоманки» в околицях Борислава. За спогадами гірничих інженерів Шуберта та Ясінського, наведених проф. Фр. Котті, на площі 15–20 морґів в околицях Борислава діяло від 5 до 6 тисяч криниць (копанок) і не менша їх кількість у ближніх урочищах. Для видобування озокериту задіяно 4–5 тис. робітників на 150 криницях, що видобували щотижнево 168–224 т озокериту. Отже, щорічно у Бориславі могло видобуватися понад 5040 т земної олії та понад 2520 т озокериту.
Ціни на видобуту продукцію станом на 20 червня 1865 р. були наступними (за 1 віденський цетнар): Bergöl (звичайна скельна олія) — 7,25 зол. рин.; Bergwachs (звичайний озокерит) — 7 зол. рин.; Kenderbal (м’який неочищений віск) — 4,2 зол. рин.; Roppa (густа олія, забруднена піском) — 2,0 зол. рин. Інженер Ясінський також зазначав, що при таких темпах розробки окупність родовища складала 1,5 роки.
Не дивно, що в околицях Борислава впродовж короткого часу з’явилося багато підприємців. Це призвело до хижацького знищення природного середовища. І запорукою цьому стала вище згадана постанова від 1865 р. Багато місцевої інтелігенції й селян із зітханням згадали постанову Галицького сейму, що забороняв хижацьке використання природних ресурсів краю.
Біля 1870-х рр. в околицях Борислава видобувалося 5600 т озокериту та 11 200 т скельної олії вартістю 2,4 млн зол. ринських.
До 1878 р. озокерит видобували вручну з гірських порід, а в 1887 р. його стали виплавляти. На шахтах і в штольнях озокерит відділявся від породи вручну. В окремих випадках, коли зразу відділити чистий озокерит від породи було неможливо, суміш воску і гірських порід варили у великих котлах, доки озокерит не спливав на поверхню. Далі озокерит варили ще раз, щоб повністю очистити його від домішок, після чого його формували в циліндричні зливки з дещо загостреними кінцями і в такому вигляді озокерит поступав на ринок. Необроблений озокерит очищали також за допомогою сірчаної кислоти, а пізніше за допомогою деревного вугілля. Очищений озокерит називався церезином. Переробка озокериту здійснювалася, як правило, на спеціалізованих підприємствах Чехії та Нижньої Австрії.
Перші спроби переробки галицького озокериту були здійснені у 1867 р. на фабриці «Hochstetter i Comp.» у м. Флорісдорф під Віднем. Спочатку з озокериту виокремили лише парафін, а з 1872 р., завдяки діяльності Г. Уйгели з м. Стокерау, д-ра Пільга з м. Карлсбад та Ф. Отто з м. Франкфурт-на-Майні, отримано церезин, що мав важливе значення в різних галузях економіки. Е. Зауерландт та Р. Залозецький зазначали, що з кращих проб галицького озокериту можна виплавляти 80–85 % жовтого або 70–75 % білого церезину. Вартість річного видобування озокериту у Галичині Е. Зауерландт визначав у 18 млн марок, В. Шайноха ж вважав, що й ця цифра є занадто заниженою.
До 1897 р. вирізнялося вісім сортів озокериту, що залежали від температури плавлення, кольору і т. ін. Пізніше Державний банк Австро-Угорщини встановив чотири ґатунки: «hochprima spezial» — світлого кольору, температура плавлення 68 °C; «hochprima» — темного кольору, температура плавлення 68 °C; «normal» — темно-коричневого кольору, температура плавлення 60 °C; «secunda» — чорного кольору, температура плавлення 52–56 °C.
Загалом із видобутої породи виплавляли 1–2 % озокериту, з чого лише 10 % мали товарну якість. Продажем озокериту займався Державний банк. Основна маса озокериту (75 % усього видобутого у Галичині озокериту) використовувалася на фабриках церезину у Німеччині, Австрії, Англії та Росії.
Озокеритова «лихоманка» другої половини XIX ст. призвела до відкриття в околицях Борислава на площі 100 га (станом на 1865 р.) 2,6 тисяч шахт і копанок, де працювало понад 5 тис. робітників. У 1872 р. там діяло 4500 шахт і близько 1260 підприємств; у 1874 р., відповідно, 4000 та 854, де працювало 10,5 тис. робітників. Однак у 1891 р. діяло лише 772, а в 1900 р. — 75 шахт. За даними «Підручника географії Галичини» у 1873 р. у Бориславі працювало 12 тис. шахт (мабуть, у більшій мірі — копанок. — Авт.), експлуатацію нафти і озокериту здійснювали 75 великих та 779 менших підприємств, на яких працювало загалом 10 500 робітників.
Хаотичне видобування і торгівля озокеритом у Сяноцькому, Кросненському, Ясельському, Грабовському і Судетському повітах призвело до того, що Міністерство земельних ресурсів відправило для вивчення ситуації на місці гірничого комісара Едварда Віндакевича. Слід зазначити, що ним була проведена кропітка робота, внаслідок чого держава вперше отримала реальну картину стану гірничої справи у Галичині. Виходячи з ситуації, що склалася, 19 грудня 1873 р. уряд вніс на розгляд Галицького сейму проект Державного уставу щодо застосування Загального гірничого уставу до смоляних мінералів, що дало б можливість віднести земну олію та озокерит до державної монополії. Однак цей законопроект не знайшов підтримки у сеймі, і незадовільна ситуація залишалася ще довгі роки. І лише 11 травня 1884 р. сейм знову повернувся до розгляду цього питання.
Отже, 11 травня 1884 р. державний сейм і 17 грудня 1884 р. Галицький сейм виписав засади приналежності земного воску і земної олії до земельної власності, тобто тепер вже місцеві органи влади могли урегульовувати питання видобування цієї категорії корисних копалин. Зі звіту Е. Віндакевича випливало, що продукція озокериту у Галичині становила 19 653,7 т вартістю 3,5 млн зол. ринських.
Слід зазначити, що видобування земної олії та озокериту здійснювалося у двох регіонах: Борислав (Борислав, Тустановичі чи Волянка і Трускавець); Надвірна (входили Дзвиняч, Старуня і Молотків), але й у них вирізнялися своїм багатством окремі родовища.
Продукування озокериту у Бориславі розпочалося, як
