Науково-практичний коментар Земельного кодексу України - О. М. Мірошниченко

До частини шостої. Ч. 6 ст. 88 ЗКУ передбачає право переважної купівлі частки у праві спільної власності на земельну ділянку. Порядок реалізації права переважної купівлі частки у праві спільної часткової власності визначається ст. 362 ЦК України.

Субсидіарне застосування цивільного законодавства. До відносин спільної часткової власності на земельні ділянки, не врегульованих коментованою статтею та іншими нормами, вміщеними до актів земельного законодавства, слід субсидіарно застосовувати цивільне законодавство, наприклад, ст. 366 ЦК України, яка визначає правила звернення стягнення на частку у спільній частковій власності.

1. Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам.

2. У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

а) подружжя;

б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;

в) співвласників жилого будинку.

   3. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.

   4. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

   5. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

До частини першої. Ч. 1 ст. 89 ЗКУ передбачає, що земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам. Вважаємо, що слід погодитися з І. І. Каракашем[235], який вважає, що дану норму слід тлумачити розширено, визнаючи можливість мати землю на праві спільної сумісної власності також за іноземними грома­дянами та особами без громадянства.

До частини другої. Коментована частина містить перелік випадків, у яких передбачено виникнення спільної сумісної власності. Як видається, він не може вважатися вичерпним і підлягає розширенню за рахунок інших випадків, коли закон передбачає виникнення права спільної сумісної власності. Зокрема, ч. 4 ст. 368 ЦК України передбачає, що у спільній сумісній власності перебуває майно, набуте "за спільні грошові кошти членів сім "і ... якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі".

До пункту "а". Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України, "майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом". Це правило конкретизується у ч. 1 ст. 60 Сімейного кодексу України, де передбачено, що режим спільно нажитого майна не залежить від того, "що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку/доходу). Можливість передбачати у договорі інший режим спільно нажитого майна, ніж режим спільної сумісної власності, випливає із положень ст. 64 Сімейного кодексу України.

Положення сімейного законодавства, що встановлюють режим спільної власності на майно, набуте під час шлюбу (ст. 61 Сімейного кодексу України), передбачають поширення режиму спільної сумісної власності подружжя і на земельні ділянки, приватизовані одним з подружжя (відповідно до змін, які внесені у СК України Законом від 11.01.2011). Разом із цим, вирішення розглядуваного питання до внесення змін до ст. 61 СК України було не настільки однозначним. Зі спеціальних положень земельного законодавства (ст. ст. 116, 121 та ін. ЗКУ) однозначно випливав (як і сьогодні вбачається) особистий характер права на приватизацію, і сімейне законодавство не містило положень, які дозволити б вважати, що законодавець мав на меті відступити від цього підходу. Як судова[236], так і нотаріальна практика здебільшого виходило із того, що набуте в порядку приватизації майно вважалося роздільною власністю кожного із подружжя. Виходячи з принципу дії норм в часі можна стверджувати, що приватизовані в шлюбі до 08.02.2011 земельні ділянки можуть розглядатись і як такі, що набуті в приватну власність того з подружжя, який скористався правом на приватизацію.

До пункту "б". Слід звернути увагу, що положення п. "б" ч. 2 ст. 89 ЗКУ фактично не застосовуються, оскільки землі фермерських господарств набуваються конкретними громадянами у їх одноосібну власність (це передбачено спеціальними положеннями ст. 118 ЗКУ, ст. 7 ЗУ "Про фермерське господарство"), навіть у випадку, коли йдеться про членів подружжя (див. коментар до п. "а" вище).

До пункту "в". Положення даного пункту має дуже обмежену сферу застосування, оскільки у більшості випадків договірного набуття прав на земельну ділянку та при спадкуванні чітко визначається частка власників будинку у праві власності на земельну ділянку. Фактично, п. "в" ч. 2 коментованої статті "псує життя" лише співвласниками житлового будинку, що приватизують відповідну земельну ділянку. У правозастосовчій практиці, зокрема, у м. Києві, при приватизації земельні ділянки надаються таким особам у спільну сумісну власність. Практичної доцільності у цьому немає, між тим, це значно утруднює розпорядження часткою у спільній власності - без її визначення таке розпорядження просто неможливе.

Щодо застосування коментованої норми у відносинах з використання ділянки багатоквартирного житлового будинку див. ст. 42 ЗКУ та коментар до неї.

Дуже хотілося б витлумачити цю норму звужено, проте, на жаль, підстави для цього знайти досить важко.

Із приватизацією земельної ділянки у даному випадку також пов'язана проблема засто­сування ст. 121 ЗКУ. Виникає питання: чи застосовується норма з урахуванням того, що земельну ділянку отримує кілька осіб? На наш погляд, формально - без такого