Науково-практичний коментар Земельного кодексу України - О. М. Мірошниченко

До пункту "а". Щодо "відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб" див. ст.ст. 146, 147 ЗКУ та коментар до них.

До пункту "б". Щодо придбання земельних ділянок "за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами" див. главу 30 "Придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод" ЗКУ та коментар до неї.

До пункту "в". Щодо набуття земельних ділянок в порядку прийняття спадщини див. ст. 131 ЗКУ та коментар до неї.

До пункту "г". Щодо "передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами" див. ст. 117 ЗКУ та коментар до неї.

До пункту "ґ". Згідно із ч. 6 ст. 41 Конституції України, "[конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановле­них законом". Законом, який передбачає "випадки, обсяги та порядок" конфіскації майна, є насамперед Кримінальний кодекс України (далі - КК України). Загальні положення про конфіскацію як кримінальне покарання вміщені до ст. 59 КК України. Вона може бути застосована "за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу. "

Зокрема, конфіскація майна передбачена за вчинення умисного вбивства при обтяжуючих обставинах (ч. 2 ст. 115 КК України), торгівлю людьми або іншу незаконну угоду з людьми при обтяжуючих обставинах (ч. 2 ст. 149 КК України), крадіжку, вчинену в особливо великих розмірах або організованою групою (ч. 5 ст. 185 КК України) та ін.

На наш погляд, як конфіскацію можна розглядати також стягнення в доход держави одержаної стороною (належної стороні) земельну ділянку за господарським зобов'язанням, що "визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства" за рішенням суду (ч. 1 ст. 208 ГК України). Водночас, можливість застосування даної норми ГК України щодо угод про відчуження земельних ділянок ста­виться під сумнів положеннями ч. 1 ст. 4 кодексу, які виключають земельні відносини з предмету регулювання кодексу.

Положення про конфіскацію містяться і в деяких інших законодавчих актах (наприклад, Кодексі України про адміністративні правопорушення, далі - КУпАП), проте імовірність застосування конфіскації земельної ділянки як адміністративного стягнення є мізерною.

Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

Коментована стаття проголошує можливість набуття земельних ділянок на праві власності в Україні іноземними державами відповідно до міжнародних договорів. ЗКУ передбачає спеціальну процедуру придбання земельних ділянок державної власності іноземними державами (див. ст. 129 ЗКУ та коментар до неї), проте не містить жодної вказівки, як повинно оформлюватися право власності на землю іноземної держави. Крім того, варто зважати на те, що процедура укладення міжнародного договору є достатньо складною і тривалою, особливо якщо враховувати процедуру ратифікації міжнародного договору в порядку законодавчої процедури (див. ЗУ "Про міжнародні договори України", зокр., ст.ст. З, 9).

Між тим, існує принаймні один випадок продажу земельної ділянки іноземній державі - йдеться про рішення Київської міської ради №350/3811 від 27.10.2005 "Про продаж земельної ділянки Сполученим Штатам Америки в Україні для будівництва, експлуатації та обслуговування комплексу будинків та споруд для розміщення дипломатичної місії Сполучених Штатів Америки в Україні та забезпечення її діяльності на вул. Танковій, 4 у Шевченківському районі м. Києва". При цьому характерно, що у первісній редакції рішення йшлося про продаж земельної ділянки не Сполученим Штатам Америки, а їх посольству. Рішення передбачає вказівку Головному управлінню земельних ресурсів "оформити та видати Сполученим Штатам Америки в Україні в установленому порядку державний акт на право власності на земельну ділянку" (п. 7.2.), проте маємо відзначити, що існуюча форма державного акту на право власності (затверджена ПКМ від 02.04.2002 №449) не передбачає можливості оформлення державного акту на державу.

1. Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

   2. Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.

   3. Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.

   4. Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

До частини першої. Право спільної власності прийнято визначати як "право двох або більше осіб на один об'єкт"'. Слід підкреслити, що право спільної власності передбачає саме поділ права на цілісний об'єкт, а не поділ об'єкту - тобто частку у праві, а не право на частку об'єкта. Саме тому некоректними є формулювання на зразок "право на 0,25 га без виділення в натурі", коли йдеться про 1/4 частку у праві власності на 1 га (що досить часто можна зустріти у державних актах про право власності на землю).

Щодо права спільної часткової власності див. ст.ст. 87-88 ЗКУ та коментар до них.

Щодо права спільної сумісної власності див. ст. 89 ЗКУ та коментар до неї.

До відносин спільної власності на земельні ділянки в частині, не врегульованій земельним законодавством, застосовуються також положення ЦК України (глава 26 кодексу "Право спільної власності").

До частини другої. Коментована частина передбачає можливість виникнення права спільної власності між громадянами та юридичними особами, а ч. 3