Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко

родючою землею, вони досягли помітного економічного добробуту. Кубанці зберегли свої українські етнографічні прикмети, але відділені значними просторами від головних центрів українського життя, вони не відогравали хоч трохи значнішої ролі в українському національному відродженні аж до революції 1917 року й тих подій, які за нею пішли.

Всі ці галузі українського козацтва, які вели своє походження від запорозького братства, всі ці козацькі організації, цікаві, як прояв самодіяльносте українського народу; вони зароджувалися в його нутрі; в формах їх організації й життьового укладу український народ старався здійснити свої ідеали суспільного життя. Ці ідеали, як ми бачили, зустрілися з опором російської держави, яка була будована на цілком інших основах, протилежних тим, про які мріяв український народ. І козацтво не витримало цієї боротьби; воно мусіло частиною зовсім упасти, частиною підпорядкувати себе російській державі, стати до неї на службу, цілком переформуватись, як це сталося, наприклад, з козацтвом кубанським. Запорозьке козацтво та його епігони цікаві для нас ще з іншого погляду: всі ці козаки, дніпровські, дунайські, чорноморські були піонерами української народньої кольонізації, яка стихійно посувалася до берегів Чорного моря. Кінець кінцем та кольонізація, що її згори насаджував російський уряд, ішла тільки по слідах кольонізації народньої й не завжди навіть розумно продовжувала те діло, яке розпочинали піонери кольонізації народньої, — запорозькі козаки та їх епігони. Та остаточний результат був майже однаковий: українське населення щільно присунулося до берегів Чорного й Азовського морів і обхопило їх широким поясом від устя Дунаю до устя Кубані й далі на південний схід аж до Кавказького хребта.

Література до розділу 11

Эварницкій, Исторія запорожскихъ козаковъ, т. 3. Петербурґъ 1897; його ж: Вольности запорожскихъ козаковъ, Петербурґ 1890.

А. Скальковскій, Исторія Новой СЂчи или послЂднего Коша Запорожскаго (3-е вид.) З томи, Одеса 1885-86.

А. Шимановъ, Предсмертная поземельная борьба Запорожья, "Кіевск. Старина" 1883, кн. VII.

Е. Загоровскій, Взаимоотношенія Запорожья и русской правительственной власти во время Новой СЂчи, "Записки Одеск. О-ва исторіи и древностей", т. 31, Одеса 1913.

Н. Василенкова-Полонська, 3 історії останніх часів Запорожжя, "Записки Істор.-Філол. Відд Укр. Акад. Наук", т. IX, Київ 1926; її ж: Маніфест 3 серпня 1775 року в світлі тогочасних ідей, там же, т. XII, Київ 1927; її ж: Майно Запорозької старшини, як джерело для соціяльно-економічного дослідження історії Запорожжя, "Нариси з соціяльно-економічної історії України, т. І, Київ, 1932.

М. Ткаченко, Утворення Нової Сербії на запорозьких землях у 1751 р., "Україна", 1926, кн. 2-3.

А. Флоровскій, Депутаты Войска Запорожскаго въ Законодательной Комиссіи 1767 г. "Записки Одеск. О-ва исторіи и древностей", т. 30, Одеса 1912.

М. Слабченко, Орґанізація місцевої адміністрації на Запорожжу. "Записки Істор.-Філол. Відд. Укр. Акад. Наук", т. VI, Київ 1925; його ж: Соціяльно-правова орґанізація Січі Запорозької", "Праці Комісії історії зах. рус. та вкраїн. права" Укр. Акад. Наук, т. З, Київ 1927; його ж: Паланкова орґанізація Запорозьких Вольностей, там же, т. VI, Київ 1929.

В. Греков, Бунт сіроми на Запоріжжі 1768 року, "Записки Істор.-Філол. Відділу Укр. Акад. Наук", т. XI, Київ 1927.

В. Біднов , "Атакування" Запорозької Січі 1775 р., "Літер.-Наук. Вістник" 1925, кн. IX; його ж: ПослЂдній кошевой атамань П. Калнышевскій, "ЛЂтопись Екатеринославской Ученой Архивной Комиссіи, т. І, Катеринослав 1905, його ж: Січовий архимандрит Володимир Сокальський, "Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка", т. 147, Львів 1927.

П. Єфименко, ПослЂдній кошевой атаманъ Запорожской Сечи, "Русская Старина", 1875, кн. XI; його ж: ПослЂдній писарь Войска Запорожскаго Глоба, ""Кіевская Старина", 1882, кн. VIII.

Ф. Н(иколайчик). Родина Кальнишевскаго, там же, 1892, кн. V.

А. Кащенко, Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове, Ляйпціґ, 1923 (дуже гарний популярний нарис). Запорозька козаччина після зруйнування Січі:

О. Рябінін-Скляревський, Запорозькі бунти Дунайців 1771-1774 років і початок Задунайського коша, "Науковий збірник Істор. Секції Укр. Акад. Наук за рік 1927", Київ 1927; його ж: 3 життя Задунайської Січі, "Україна", 1929, травень-червень; його ж: Кінець Задунайської Січі, там же: вересень.

А. Скальковскій, Исторія Новой СЂчи, т. 3, Одеса 1886; його ж: Дунайцы, "Кіевская Стар.", 1885 кн. І.

В. Степовий (Біднов), Із історії Задунайської Січі, "Україна", 1914, кн. III.

П. Короленко, Азовцы, "Кіевск. Стар." 1891, кн. VII і VIII.

А. Пищевичъ, Бугскіе козаки и украинскіе уланы, там же, 1886, кн. III.

В. Лобачевскій, Бугское козачество и военныя поселенія, там же, 1887, кн. XII.

Є. Кондратовичъ (Хв. Вовк), Задунайская СЂчь, там же, 1883, кн. І, II і IV. (В. Гладкій), О. М. Гладкій, "Русская Старина", 1881, кн. II.

Д. Яворницький, Кошовий отаман О. М. Гладкий, "Ювілейний Збірник на пошану М. Грушевського", кн. І, Київ 1928.

В. А(нтонович), Поселенія запорожцевъ въ БанатЂ, "Кіевск. Стар." 1882, кн. VI.

М. Г(рушевський), Записка Гендльовіка про банатських запорожців, "Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка", т. 191 Львів 1911.

В. Щурат, Жерело звісток Гендльовіка про запорожців, там же, т. 128, Львів 1919.

Д. БагалЂй, Колонизація Новороссійскаго края и первые шаги его по пути культуры, "Кіевск. Стар.", 1889, кн. IV-VI; його ж: Заселення південної України і перші початки її культурного розвитку, Харьків 1920.

П. Короленко, Черноморцы, Петербурґъ 1874; його ж: Предки кубанскихъ козаковъ на ДнЂпрЂ и на ДнЂстрЂ, Катеринодар, 1901; його ж: Кошевые атаманы Черноморскаго Козачьяго Войска, Петербурґ 1902.

Е. Фелицынъ, Кубанское Козачье Войско 1696-1888 гг., Воронежъ 1888.

Ф. Щербина, Исторія Кубанскаго Козачьяго Войска, т. I-II, Катеринодар 1910-13; його ж; Колонизація Кубанской Области, "Кіевская Старина", 1883, кн. XII

Розділ 12

...

Правобережна Україна в XVIII CT. Гайдамацькі рухи. Коліївщина 1768 Р. Опришки в Галичині. Церковна Унія Галичині та її наслідки. Прилучення Галичини до Австрії. Підкарпатська Русь.

В той час, коли лівобережна Україна, хоч і втрачала під гнітом централістичної політики російського уряду свою автономію, але все ж таки зберегла власну освічену верству, яка кермувала життям краю й могла розвинути доволі широко своє національне життя, Україна правобережна, діставшися знову Польщі після 1711-12 років, перейшла під її владу зруйнована, виснажена, майже позбавлена свого населення. На ній почався наново кольонізаційний процес, який відбувався під знаком реставрації суспільного устрою й загальних відносин із часів перед повстанням Богдана Хмельницького. Народня українська мага не могла примиритися з цією реставрацією, але, позбавлена тепер власної провідної верстви, якою колись була козаччина, вона реагувала на реставрацію нелюбих їй порядків лише стихійними рухами, які в історії носять назву гайдамацьких. Устна