Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко
На той час кінна група такого складу могла виконати важливі завдання стратегічного характеру, наприклад розгром тилу 12-ї більшовицької армії, що обороняла Київ, або створення перешкоди для його планової евакуації. У цьому місці я вже не кажу, що така група могла перешкодити і виконанню планів Добрармії, отже, могла спричинити засадничі зміни в розвитку стратегічної ситуації.
Історія більшовицької І Кінної армії доказує нам, що можна осягнути ініціативою, енергією й рішучістю навіть із дуже скромних початків, і тому думка, що українська 1-ша кінна армія з 5 полків кінноти армійської групи генерала Кравса, посилена піхотою, що швидко пересувалась на возах, та кінною артилерією, могла би осягнути значні успіхи, слушна.
Вихід у повстанський район Трипілля (отаман Зелений) і далі на Лівобережжя — в райони чи повстанські республіки Ангела, Мордалевича, Струка (Юліан Мордалевич тпа Ілько Струк діяли на Правобережжі. -Ред.) й інших — міг би відкрити для нашої кінної армії необмежені можливості й неповторні шанси вирішення боротьби за Київ цілком у нашу користь.
На жаль, цих можливостей і шансів не бачили відповідальні за операцію німецькі керівники і штабовці армійської групи генерала Кравса, що не розуміли значення кінноти взагалі (в австрійській армії під кінець війни її значення було в системі збройних сил зведене внівець; кінноту вживали (використовували. — Ред.) для ведення близької розвідки піхотних частин у пригожих умовах), а значення кінноти для рухової війни на значних просторах, зокрема, [не бачили] і тому цю можливість проґавили.
Ще в Галичині [на посаді шефа штабу Галицької армії] полковник [Євген] Мишківський пропагував свою концепцію швидкої, рухової війни з оляками, веденої легкими й кінними загонами, але з огляду на опір колишніх австрійських штабовців такої концепції провести не міг і мусів уступити зі становища шефа штабу Галицької армії.
В епоху [походу] об'єднаних армій на Київ концепції такої, мабуть, ніхто й не запропонував або про те ми не знаємо (виразним прихильником рухової війни був командир Запорозького корпусу генерал [Володимир] Сальський).
У кожному разі, досвід війни у Східній Європі вказує на численні приклади успішності далеких рейдів: 1) Рейд отамана Юрка Тютюнника із групою колишніх григор'євців на об'єднання з українською армією в червні — липні 1919 року, рейд з великими обозами понад 400 км відбувся з повним успіхом; 2) Донськокозачий рейд генерала Мамонтова в серпні — вересні 1919 року; 3) Рейд Якіра у вересні 1919 року на об'єднання з 12-ю більшовицькою армією з-під Одеси під Житомир; 4) Рейд Махна в запіллі Добрармії у вересні — жовтні 1919 року — від Умані по Маріуполь, і врешті 3) Перший зимовий похід Армії УНР від грудня 1919-го по травень 1920 року-може, найвеличніший приклад з усіх наведених. Але цим рейдом командував український генерал, генерал Омелянович-Павленко-старший, маючи за шефа штабу такого досвідченого рейдовика, як полковник [Андрій] Долуд, і таких досвідчених партизанських командирів, як [Андрій] Гулий-Гуленко чи Юрко Тютюнник. У поході на Київ такі українські генерали, як [Михайло] Омелянович-Павленко, [Петро] Єрошевич, [Сергій] Дядюша, [Олександр] Греків та інші, могли в керівництві операціями і для концепційної думки більше дати, ніж дала німецька пара Кравс — Льобковіц, цілком певно, не зі злої волі, але просто з нерозуміння ситуації, серед якої довелося їм діяти на чолі значної військової сили у війні за українську державність.
Ці критичні зауваження у статті, присвяченій генералу Дяченкові, не були написані для того, щоб комусь зробити прикрість або для абстрактних розважань на тему, щоби то було, якби було було. Проте аналіз минулого потрібний, щоб знайти дороговкази для майбутнього, і від цього обов'язку не можемо ухилитись ми, учасники Визвольної війни українського народу. Коли ж цей аналіз з'явився у статті, присвяченій пам'яті визначного українського полководця наших днів, то сталося те тому, що сл. пам. Генерал залюбки таким аналізом займався і пристрасно про різні справи нашого недавнього воєнного минулого дискутував (думки про недооцінку вищим українським командуванням ролі кінноти у війні висловлював й Петро Дяченко у спогадах "Чорні запорожці", вважаючи це чи не головною причиною нашої поразки. — Ред.).
Хай же і ці рядки нашого критичного аналізу будуть даниною для його вояцьких пристрастей, які він виявив і як командир полку й дивізії українських армій, і як учасник протибольшевицького партизанського руху, і як громадянин-вояк, якому дорожчим понад усе були справи українських збройних сил, від участі в яких він не цурався ніколи згідно із традиціями свого старого козацького роду. І ми віримо, що пам'ять про незабутнього "батька" Чорних шликів житиме вічно там, де творитиметься українська збройна сила, і його славний полк, Чорний запорозький кінний полк, буде ще введений з почесними правами у реєстри відновленої української армії, в якій житиме вічно з пам'яттю про свого першого командира — справжнього бойового орла української кінноти.
Вісті. Орган військово-політичної думки Крайової управи Братства колишніх вояків ІУД УНА в Німеччині. - 1965. — Ч. 119. — Листопад. — С. 100–103.
Замітка до статті проф. Шанковського про ген. П, Дяченка
Валентин СІМ'ЯНЦІВ,
бунчужний 3-ї сотні полку Чорних запорожців
Упорядковуючи писемну спадщину бл. пам. Ген. штаб ген. — хорунжого Петра Дяченка, бувшого командира полку Чорних Запорожців, натрапив я на статтю п. проф. Лева Шанковського — "Вісті", ч. 119 — під заголовком "Бойовий орел української кінноти (Пам'яти Генерала Петра Дяченка)".
Автор пише: "З боку допитливих осіб може висунутися питання, чому полк називали "Чорним", бо його назва "Запорозький" через приналежність до Запорозького Корпусу є зрозуміла (корпусу вже тоді не було, була Запорозька дивізія. — В. С). Отож в арміях І Світової війни назвою чи краскою "чорний" означали ударні частини, тобто частини високої бойової якости. Ударні батальйони російської армії мали чорні відзнаки, штурмові батальйони австрійської армії — таку ж емблему, і чорною вилогою під тризубом на шапці визначався, наприклад, курінь смерти УСС. Кінний полк полковника Дяченка бажав бути теж ударним, і
