Хто і де зірвав бліцкриг - Федір Трохимович Моргун

висадження морського десанту. І спочатку їхня впевненість ніби й виправдовувала себе. Американські бомбардувальники й винищувачі, підняті в повітря з аеродрому на острові, які летіли до авіаносців, майже всі були збиті, не завдавши ніяких пошкоджень японським кораблям. Коли наліт на острів закінчився і японські літаки повернулися до своїх авіаносців, американське командування повітряних сил острова передало в ефір: «Винищувачам приземлитися і заправитися пальним і боєприпасами». Ніхто не відповів: вони були збиті. А піднято їх було в повітря понад 100.

Японські моряки і льотчики вже раділи з нагоди такого розгрому, переконані в повній перемозі. Та коли на палубах авіаносців літаки заправляли пальним і завантажували бомбами для повторного удару по острову, налетіли пікірувальники з американських авіаносців, про присутність яких у зоні бойових дій японці нічого не знали.

Відважні американські пілоти за лічені хвилини розбомбили всі чотири найпотужніших у світі японських авіаносці. Протягом кількох годин велике морське побоїще закінчилося. Потоплені авіаносці захопили з собою в океанські глибини 333 літаки, понад тисячу найдосвідчені-ших льотчиків і багато тисяч моряків.

Якби японські морські воєначальники не були занадто самовпевненими й хоча б на всяк випадок послали свої літа-ки-розвідники оглянути океан на 300—400 кілометрів навкруги своїх авіаносців, то вони б виявили на північний схід від Мідуею три американських авіаносці, що затаїлися на віддалі трохи більше 200 кілометрів від острова. Американські військово-морські сили, які прийшли на допомогу Мідуею, були майже втричі слабші за японські. Та капітани американських авіаносців виявилися набагато обережнішими й розумнішими від японських. За допомогою радіозв'язку вони отримували інформацію від своїх розвідувальних літаків про місце розташування авіаносців противника, про час вильоту японських літаків і час посадки на палуби й точно розрахували, коли й куди треба посилати свої пікірувальники. Успіх перевершив будь-які сподівання.

Протягом одного дня Японія позбулася своїх найгрізні-ших у світі авіаносців, і на Тихому океані відбувся перелом у ході війни.

Слава Богу, що в тому морському бою на початку червня 1942 року перемогли американці.

І не дивуйся, шановний читачу, і не думай скептично, з чого б це автора потягнуло на Тихий океан? Я хочу сказати сучасникові, якому нині 20—50 років, та й своєму ровеснику, котрий воював за врятування нашої Вітчизни, що хоробрі американські воїни, які загинули біля Мідуею, допомагали й нам, а не тільки рятували Америку. Якби тоді головний японський командир — адмірал Міямото — потурбувався про виявлення американських авіаносців, то японські льотчики, не говорячи вже про камікадзе, їх би безсумнівно потопили. Захопивши Мідуей, могутній японський флот став би господарем Тихого океану й постійно загрожував би усьому західному узбережжю Америки — від Сан-Франциско до Аляски. За такої ситуації в американців не вистачило б ресурсів для захисту своєї країни, а не те, щоб допомогти Англії і нам.

ДОРОГА ЛОЖКА ДО ОБІДУ

Ми, на жаль, донині не оцінили ту величезну допомогу, яку одержали в роки війни. Багато наших воєнних істори-ків-базік цю допомогу, як правило, перекладають у відсотки. Ось, мовляв, американці постачали нам літаків усього лише стільки-то відсотків від випущених нашою промисловістю, танків — 10, гармат, автомобілів — також стіль-ки-то відсотків і т. д. На перший погляд ці відсотки не переконують. Людина, яка не знає фактичного стану справ, наприклад, у 1942—1943 роках, подумає, що ці кілька відсотків автомашин — мізер. Звичайно ж, протрималися б і без них. Подумаєш, допомога! Це нам і вбивали в голову. Та в народі недарма кажуть, що ложка дорога до обіду.

...Улітку й восени 1941 року наша армія зазнала величезних втрат у техніці й живій силі. До кінця грудня вона втратила убитими й померлими від ран, полоненими і про-палими безвісти 5 мільйонів 300 тисяч чоловік, втратила понад 6 мільйонів одиниць стрілецької зброї, 20 тисяч танків і самохідних установок, 100 тисяч гармат і мінометів, 10 тисяч літаків (Кто был кто в Отечественной войне 1941—45 гг. — М.: Республика, 1995, с. 6). Більшість військових заводів, котрі виготовляли літаки, танки, гармати і боєприпаси, знаходилися в містах, якими оволодів противник. Ми втратили свій алюміній, гуму й багато інших найцінніших і найнеобхідніших матеріалів. Це тільки в газетах красиво писали, що евакуйований, наприклад, із

Харкова тракторний завод учора прибув на Урал, а сьогодні вже випускає танки, що Запорізький авіаційний завод таким же чином штампує в Сибіру літаки. Так, наші люди в тилу виконували титанічну роботу, вдень і вночі трудилися не покладаючи рук. Усе це було.

Та було й інше. Влітку 1942 року, коли в нас залишалося дуже мало танків, гармат, а авіація була знекровлена, те, що ми отримували за лендлізом із Америки й Англії, нам дуже допомагало, часто буквально рятувало. Починаючи з осені 1942 року й аж до завершення війни, наші грізні «катюші» були встановлені на американських автомобілях — «студебеккерах», більшість важкої і середньої артилерії також тягнули ці машини. Високопрохідні «студе-беккери» доставляли боєприпаси й піхоту до оточеного Сталінграда. І в наступні роки більшість наших гармат тягнули «студебеккери». На них же швидко перекидали піхоту й боєприпаси. Усі наші генерали й полковники їздили на американських всюдиходах «вілліс».

Усім відома роль наших танків у війні проти фашизму. Але довгі роки (весь воєнний і післявоєнний період) ми зовсім не знали, що після втрат десятків тисяч танків у боях перших місяців війни і здачі в жовтні 1941 року Харкова, заводи якого були головними постачальниками цих грізних машин, Червона Армія виявилася по суті без танків, а країна — без танкобудування.

Надаю слово такому авторитету, як маршал Жуков. У своїй строго документальній книзі «Тайны уходящего века» А. Зенькович наводить черговий донос В. Семичастного в Політбюро на маршала Жукова (зберігся в архіві Політбю-ро), котрий у довірчій бесіді одному з колег із приводу видання «Історії Великої Вітчизняної війни* говорив: «...Лакована ця історія. Я вважаю, що в цьому відношенні описання історії, хоча теж спотворене, але все-таки чесніше, у німецьких генералів, вони правдивіше пишуть. А ось «Історія Великої Вітчизняної війни» абсолютно неправдива.

Ось зараз говорять, що союзники нам не допомагали... Але ж не можна заперечувати, що американці нам гнали стільки матеріалів, без яких ми б не могли формувати свої резерви і не могли б продовжувати війну... Одержали 350 тисяч автомашин, і яких машин! У нас не було вибухівки, пороху. Не було чим заряджати патрони для гвинтівок, американці по-справжньому виручили нас із порохом, вибухівкою. А скільки вони нам гнали листової сталі. Хіба ми б змогли швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю?»