Хто і де зірвав бліцкриг - Федір Трохимович Моргун
Радянський народ ніколи не прагнув будувати свій добробут за рахунок інших держав і народів. І не його вина, що був утягнений своїми вождями в політичні інтриги, які всі ми зараз засуджуємо. Але це окреме й велике питання, що вимагає особливого дослідження. У цій же книзі мені хочеться висвітлити хід подій під час оборони Києва, роль частин Червоної Армії та українського народу у цій найбільшій битві Другої світової війни, що зайняла особливе місце у зриві бліцкригу й урятуванні Москви.
Понад 20 років тому, будучи керівником Полтавської області, протягом кількох днів я приймав групу українських письменників і журналістів. Під час численних зустрічей і бесід із працелюбними полтавцями говорили про життя і роботу, про прагнення людей поліпшити культуру та економіку. В останній день перебування київських гостей я їм показував місце загибелі генерала Кирпоноса і його бойових побратимів.
Умостившись, хто на лавках, хто просто на землі, зіпершись спиною на стовбури дерев — очевидців смертельного бою і героїчної загибелі командирів та бійців Південно-Західного фронту, вони уважно слухали мою розповідь про події тих грізних часів. Після розповіді запала довга пауза. Усі притихли, схиливши голови. І чувся тільки тихий шелест листя зранених дерев, стовбури яких густо нашпиговані осколками снарядів, мін і кулями, багато разів умиті кров’ю захисників Києва, рятівників Вітчизни. На думку спала аналогія: герої загинули так, як колись спартанський цар Леонід і його триста воїнів, котрі свідомо віддали життя в смертельному бою у вузькій ущелині Фермопи-ли за врятування армії і Греції від перських загарбників...
І в ті хвилюючі хвилини пам’яті в наші душі раптом увірвалась і вразила серця пісня — про любов до Батьківщини, про безприкладну хоробрість її захисників-солдатів, про безмежну любов матері до сина, який поліг, захищаючи сімейне вогнище, свій народ і землю від пришельця-поработителя: Степом, степом йшли у бій солдати.
Степом, степом даль заволокло.
Мати, мати стала коло хати,
А навкруг в диму село.
Степом, степом розгулись гармати,
Степом, степом клекіт нароста.
Степом, степом падають солдати,
А навкруг шумлять жита.
Степом, степом поросли берізки,
Степом, степом сонце розлилось.
Степом, степом стали обеліски,
А навкруг — розлив колось.
Степом, степом людям жито жати,
Степом, степом даль махне крилом.
Мати, мати жде свого солдата,
А солдат спить вічним сном.
Ця пісня — про матір, котра, заламуючи руки, страждає від неймовірного горя, про село, що гине в диму й вогні, про солдатів, які падають від ворожих снарядів і куль, про жито, що колишеться навколо, шелестить колоссям і ридає, проливаючи сльози-росинки на землю, бачачи, як гинуть люди, для яких воно — жито — росте на широких українських полях, наливає своє колосся цілющими зернинками, щоб ті, хто їх сіяв і доглядав, були ситими, здоровими й, урешті-решт, щасливими...
Ця пісня нашої епохи, мого покоління, як і тисячі її попередниць, створених народом за багатовікову історію, має невмируще значення. Бо у ній — життєва правда українського народу. Життєва правда, що ллється зі слів і музики наших пісень, обумовлена насамперед тим, що, як і весь народ-автор, так і окремі їх творці були завжди в активному спілкуванні з життям — у труді чи ратному ділі, через серце й розум пропускали все, що відбувалося навколо. Працелюбний, хоробрий і мудрий український народ творив ці геніальні пісні з простих, точних слів, без будь-яких шшшомовностей. Та в цих простих словах завжди бачиш і відчуваєш душу нашого народу. Відчує її навіть той, для кого українська мова — не рідна.
Еще от самой колыбели К свободе страсть зажглась во мне;
Мне мать и сестры песни пели
О незабвенной старине.
Це рядки з поеми «Наливайко», в якій мужній декабрист Рилєєв наголошував і високо підносив виховну роль українських пісень, їх вплив на розвиток свободолюбивого характеру.
Українські пісні, запевняв Гоголь, не відриваються і на мить від життя і завжди відповідають певним почуттям та історичному моменту. їх мелодійні звуки чи рокіт героїчних дум і балад об'єднували й допомагали нашим прадідам багато тисячоліть тому обживати степи України, сіяти й жати хліб, будувати села й міста, захищати свої сім'ї.
Мудрий і доблесний Боян ударяв по струнах і співав народу, закликаючи припинити ганебну й підлу міжусобицю, війну брата проти брата, бо це приведе в Русь чорні хмари ворожого нашестя. І Боян був далеко не першим, хто мудрим словом і задушевною піснею кликав народ до свого захисту, порятунку рідного краю. Під звуки героїчних пісень і дум ставали під прапори рятівників Вітчизни дружинники київських князів-патріотів, воїни Гуні, Ост-ряниці, Наливайка, Тараса Трясила, Самійла Кішки, Сірка, Палія, всіх славних полковників війська Запорізького, Правобережної і Лівобережної України, легендарні лицарі, помічники Великого Гетьмана Богдана Хмельницького
— Іван Богун, Максим Кривоніс, Морозенко, Нечай і їхні побратими, всі гетьмани свободолюбивого народу й тисячі тих, кому довелося боротися за свободу України в наступні століття, особливо в жорстокому двадцятому.
У цих піснях — душа і життя народу. Пісня «Степом, степом» наповнює серце великою любов'ю до матері, Батьківщини, до захисника рідного краю. Слухаючи її, не можна стримати сльозу. Але ця сльоза — не тільки знак печалі, але й трубний звук великого патріотичного почуття любові до рідної України, готовності стати на її захист...
...Втім, повернемося до згадки про Фермопил и. Вона не випадкова. Адже бої під Москвою, Сталінградом, Ленінградом, Курськом і Бєлгородом — це також «Фермопили» Червоної Армії і нашого народу. Та серед цих та інших видатних подвигів нашої армії і нашого народу гідне місце займають «Фермопили» біля стін древнього Києва й у непомітному тихому урочищі Шумейковому, що неподалік від найчистішої української ріки Сули й козацьких поселень, містечок Сенчі й Лохвиці Полтавської області...
Перед тим, як попрощатися з письменниками та журналістами, ми підійшли до джерельця, що тамувало спрагу Кирпоноса і його приречених воїнів. Першим випив холодної і чистої, мов сльоза, води Юрій Мушкетик і пустив дерев'яний черпак по колу. До мене підійшов головний редактор журналу «Київ» Петро Перебийніс і попросив описати розказане й надіслати до журналу. Я пообіцяв. І хоча потім життя перед кожним із нас ставило проблему за проблемою, крутило нами так, що
