Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
Близькосхідний конфлікт аж ніяк не являє собою джерело всього зла в цьому регіоні. Цілком навпаки, з моменту створення Ізраїлю чимало правителів і режимів у арабському світі згадували і згадують про нього, щоб вправно відволікти увагу від власних серйозних недоліків та прорахунків. Ізраїль так само, певна річ, не бере на себе провину за значні проблеми з модернізацією у мусульманських країнах арабського світу[40]. Проте для майбутнього врегулювання миру на Близькому Сході усунення конфлікту між Ізраїлем, Палестиною та арабськими державами має неабияке значення, бо що далі він триватиме, то довше зберігатиметься нестабільність у регіоні. Мирне врегулювання конфлікту на Близькому Сході має прислужитися як інтересам Ізраїлю, що прагне життя, вільного від страху, та його твердій упевненості у майбутньому єврейської держави, так і законним інтересам палестинців, які обстоюють існування незалежної демократичної держави в кордонах 1967 року.
Якщо за допомогою тривалих і заснованих на співпраці міжнародних зусиль вдасться досягнути модернізації, а отже встановити стабільний мир на Близькому Сході, то ймовірність значно спокійнішого майбутнього суттєво зросте. Коли ж цього досягнути не вдасться, то наслідки подій 11 вересня вже нізащо не дозволять повернутися до нейтрального статусу. Тоді на передній план найпевніше вийде параметр затяжної, вельми небезпечної кризи і протистояння на Близькому Сході, аж до всіх великих ризиків і небезпек, які тягне за собою такий варіант. Для Європи це стало б украй тяжкою і стабільно небезпечною перспективою, бо з Близьким Сходом вони живуть тин у тин. Отже, саме тут, на всьому близькосхідному поясі кризи, в перші десятиліття цього століття має передусім вирішитися питання європейської безпеки, тому для інтересів Європи цей регіон стоятиме першим у порядку денному її політики безпеки.
II. Тріщини глобальної дезінтеграції«Технологічні і соціальні зміни, які відбуваються довкола нас, — це напрочуд складне й масштабне історичне явище, зиск із якого може мати будь-хто і яке нікому не дано опанувати — навіть Сполученим Штатам! Глобалізація — це не знаряддя „нового порядку“, що його „певні кола“ прагнуть накинути світові; я б порівняв її ще з велетенською, звідусіль відкритою ареною, на якій одночасно відбувається сила-силенна турнірів і змагань, і в немилозвучний гамір якої кожен може вдертися з власним бойовим покликом, зі своєю зброєю».
Амін Маалуф[41]Глобальну перебудову світової економіки та міжнародної системи держав задовго до подій 11 вересня прискорили довгострокові чинники: досягнення в галузі знань і технологій, соціальні й культурні зміни, загальна динаміка економіки, а також усілякі політичні конфлікти. Ці чинники призводять до невпинних глобальних і регіональних змін, які ступали і ступають слідами коротко-, середньо- і довгострокових часових осей та потужних і почасти вельми складних тенденцій, що ними в політичному плані дуже важко керувати, не кажучи вже про якісь плани. У зонах розломів світової економіки та світової політики це якраз ті тенденції, які вкупі з помилками політики чи недоглядами місцевих і світових дійових осіб можуть призвести до політичного напруження, здатного врешті-решт призвести до виникнення нової терористичної або навіть тоталітарної загрози миру в цілому світі.
Релігійний фанатизм та його терористичні наслідки не піддають сумніву довгострокові тенденції в світі, проте, звісно, активізують їх політичне перетворення. Для цих позірно виключних і насправді залежних реакцій Ентоні Барбер знайшов зручне формулювання «Dschihad versus McWorld» («Джихад проти світу „МакДональдс“): „Наш світ опинився між антагоністичними процесами нової „племінної самосвідомості“ і глобальної інтеграції. Ми вертаємось у подрібнене минуле і водночас наближаємося до майбутнього однієї безмежної культури. Якщо орієнтуватися на минуле, то можна з жахом виявити, що значна частина людства ніби рушила навспак, розв'язуючи війни і жертвуючи людським життям: така собі загрозлива „балканізація“ національних держав, у процесі якої одна культура йде на іншу, один народ на інший, одне плем'я на інше. Цей „джихад“, ця священна війна проти всіх форм залежності, натрапляє на накидувані нам орієнтовані на перспективу економічні, технологічні та екологічні сили, що тяжіють до інтеграції та уніфікації і захоплюють людей в усьому світі швидкою музикою, швидкими комп'ютерами і швидкою їжею — MTV, McDonald's і Macintosh. Народи пресують, надаючи їм форми однорідної глобальної культури, скріплюючи комунікацією, інформацією, розвагами та торгівлею. Наша планета перебуває в осерді конфлікту між Діснейлендом і Вавилоном; вона ні з того ні з сього розвалюється і водночас поволі зростається знову: Dschihad versus McWorld“[42]. З цього приводу у британського історика Ніла Ферґюсона виникає слушне запитання: „Чому це відбувається паралельно з економічною глобалізацією та політичною роздробленістю?“ Ферґюсон доходить висновку, що „глобальні ринкові сили увиразнюють регіональні відмінності в традиційних національних державах“. Окрім того, „гомогенізація поп-культури як щось на кшталт реакції опозиції спричиняється до вирізнення місцевої самобутності. Утім, найкращою відповіддю могло б бути те, що зі зростанням кількості держав, які (за підтримки США) переймають суміш ринкової економіки та політичної демократії, усувається логічна база багатьох багатонаціональних держав. Центральні уряди втрачають свою легітимність як планувальники економіки, а окремі етнічні групи обирають сепаратистські партії. Цей процес політичного розколу
