Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
Ця втрата регулятивного чільного протистояння донині впливає на міжнародну систему. „Терористичні акти 11 вересня у трагічний спосіб продемонстрували нам, як міцно пов'язані між собою окремі частини світу і як багато для нашої безпеки важить те, які умови панують в інших країнах — якби бен Ладен не знайшов собі схованку в Афганістані, то нізащо б не дійшло до нападу на США. Втім, значною мірою таке траплялося і до подій 11 вересня: відколи скінчилася холодна війна, більшість криз, які викликали кровопролиття, розв'язувалися не за рахунок сутичок між державами, а переростали у внутрішні конфлікти. Досі наддержави використовували такі конфлікти, тримаючи їх, одначе, під контролем. Із закінченням холодної війни все змінилося: тепер можна було загострювати воєнні дії, а вже тоді зважати на зовнішнє вторгнення“[48]. На початку дев'яностих років минулого століття тодішній президент США Джордж Буш[49] закликав до „нового світового порядку“, проте цим простим закликом справа тоді й обмежилася. Загроза миру у всьому світі, яку чинить міжнародний тероризм, могла б тут дати хід фундаментальному повороту в бік заснованої на співпраці глобальної системи порядку, бо одна з найважливіших політичних умов виникнення нової тоталітарної загрози на Близькому Сході якраз полягала і полягає саме в цій втраті порядку на регіональному й глобальному рівні.
Під час конфлікту Схід-Захід існувало два ключових питання: проти кого і за кого. Більшість держав миттю знайшла відповідь на них, байдуже, самостійно чи під прямим або непрямим військовим тиском. Слідом за „ясністю“ глобального централізованого принципу організації біполярної системи ворожнечі після 1989-90 рр. настала насильницько-воєнна, ідеологічна, регіональна та історична неясність, перед якою залежні від рішення більшості демократії в політичному житті частенько опускали руки. Небезпеки цій „новій неясності“ (Юрґен Габермас)[50] не бракувало, а ось запеклих ворогів і переконливого образу ворога знайти не могли. Ризиків було і є повно, та часто їх більше, ніж простих і переконливих відповідей, які надавалися для мобілізації більшостей і ресурсів, аби дієво протистояти цим новим викликам. Навпаки, ці відповіді зазвичай вельми складні, тож приставати на них в умовах демократичної громадськості, що зважає на потреби більшості, складно.
Нарівні з втратою чільного протистояння невід'ємною складовою цієї неясності є і множинність часових осей. Якщо глянути на XX століття, то можна побачити, що для кожного з періодів цілком виразно існувала своя історико-політична інтерпретація, і вона майже завжди посувалася вздовж однієї політичної та культурної осі часу: часу великих європейських сил та їхнього самознищення у Другій світовій війні, в добу великих тоталітарних ідеологій більшовизму і фашизму та Другої світової війни і нарешті в епоху холодної війни. Міць різних конфліктів, які виходять із теренів Центральної Європи, і відповідальних за них сил аж до холодної війни була такою переконливою, що ця одна часова вісь панувала над усіма іншими конфліктами з їхніми вкрай різними політичними, історичними та культурними осями.
Задля кращого розуміння візьмемо європейський приклад — Югославію. Уряд Тіто десятиліттями свого існування вже тримав у собі всі національні конфлікти, які неминуче вибухнули в цій країні після 1991 року, проте тодішня Югославія сама була ідеологічним і політичним елементом ладу часів холодної війни в Європі, хоча і відігравала в ньому цілком особливу роль. Цей перекриваний континентальний лад припускає етнічні конфлікти хіба що вельми обмежено або здебільшого прямо придушує їх, бо скипілий національний конфлікт призведе до зміни стратегічної рівноваги в Європі і може наразити Європу конфлікту „Схід-Захід“ на гостру небезпеку війни. Все це не могло існувати в часи холодної війни, а отже його і не було.
Сьогодні натомість спостерігається множинність осей часу в різних політичних конфліктах, адже з втратою порядку чільного протистояння пішла прахом і єдність осі часу в міжнародній системі держав. Здається, в міжнародній системі держав втілюється постмодерністський принцип „everything goes“ („дозволено все“). Візьмемо знову як приклад політичне сьогодення на європейському континенті. У добу холодної війни європейці були змушені жити на два різних історичних часових пояси, західний і східний час. А сьогодні? У скількох часах і часових поясах живе сучасна Європа, і в скількох епохах думають і діють, власне, її жителі, народи і держави, хай навіть здається, що вони досі перебувають у тій самій сучасності? Країни Євросоюзу, нові члени ЄС і кандидати в Центральній і Південно-Східній Європі, Балкани, Білорусія, Україна, Молдова, навіть Росія — всі мислять, відчувають і діють уздовж однієї осі часу? Навряд чи, хай Європейський союз і чимраз сильніше спричиняється до об'єднання європейської часової осі. А скільки ж осей часу нам треба взяти до уваги, щоб осягнути оком Європу? Це ослаблення загальної осі часу веде до нерідко геть складної для розуміння метахронності, а вона, своєю чергою, справляє враження плутанини, бо збагнути причини конфліктів і керівні мотиви дійових осіб, а отже прозорість політичного конфлікту, вдається хіба що почасти, якщо йдеться про різні політичні часи.
Після закінчення холодної війни до 11 вересня 2001 року світ не надто визначала велика конфронтація, бо за межами США вже не існувало стратегічного потенціалу для чільного протистояння.
