Дмитро Байда-Вишневецький - Юрій Володимирович Сорока

Вже тоді, коли про молодого князя згадує Бернард Претвич, можемо бачити, що Дмитро Вишневецький виявив себе непересічною натурою, головними рисами якої були бажання здобути лицарської слави й здатність вступати до бою з ворогом за будь — яких обставин. Можливо, саме тому, зіткнувшись із козацькою вольницею, князь, як ніде раніше, відчув себе у близькому по духу середовищі. Водночас особиста хоробрість князя, його авантюрна вдача й талант полководця припали до душі козакам, і вони, від природи не визнаючи над собою будь — якої влади, були згодні йти за Вишневеньким до бою, підтримуючи усі його замисли. І Вишневецький завжди високо цінував довіру козаків. Як ми бачимо, на посаді канівського й черкаського старости він більшою мірою покладався саме на козаків, розпочинаючи боротьбу з турками й татарами. А до тієї боротьби, окрім статусу прикордонного старости, князя підштовхували ще й особисті мотиви: сім'я двоюрідного брата князя, Федора Вишневецького, 1549 року потрапила в турецький полон. Про цей прикрий випадок повідомляє в своїй хроніці Мартин Бєльський: «Того року татари в кінці вересня в руських землях великі шкоди вчинили. Замок у Перемирку облягли, в якому князь Вишневецький (Федір. — Ю. С.), утриматися не зміг, піддався з дружиною татарам. А коли він із замку вийшов, залишок людей його ще мужньо боронився перед татарами, але татари, приступ учинивши, замочок спалили і всіх у неволю забрали». Про цей же випадок повідомляв у своїй депеші царю московський посол у князівстві Литовському Федір Безобразов, коли описував збитки, завдані Великому князівству Литовському від нападу татар.

Очевидно, Дмитро Вишневецький важко переживав нещастя в родині й усіма силами намагався помститися підданим турецького султана і кримського хана за вчинене з родиною брата. У турецьких скаргах, які не втомлювались слати зі Стамбула до двору короля Сигізмунда Августа, ім'я Дмитра Вишневецького згадується ще кілька разів. Так, наприклад, на початку 1552 року зустрічаємо відомості, що козацькою ватагою під командою князя Вишневецького у підлеглих хану татар забрано на 6745 акче овець, а також 196 коней і 245 волів. Крім того, є згадки про постійні сутички з залогами татарських міст у Причорномор'ї, в яких приймали участь українські козаки й князь Вишневецький.

Тож, виходячи з цих згадок, з великою долею вірогідності можемо заявити, що на початку п'ятдесятих років XVI століття Дмитро Іванович Вишневецький виступив на історичну арену не просто як магнат або староста на королівській службі, а став козацьким ватажком, гуртуючи навколо себе колишніх уходників, а нині нову силу, котра все голосніше заявляла про себе. Саме з цієї пори Вишневецький переступив межі королівської служби й став поводитися уособлено. Очоливши козацтво, він міг сам обирати, якому з володарів буде служити або у союзі з ким воювати проти спільних ворогів. Від тієї пори разом з князем Вишневецьким козацтво теж набирає тих рис, що поглибились у майбутньому і призвели до появи Гетьманщини, а саме: здатність вести власну політичну лінію, позиціонуючи себе якщо й не окремим державним утворенням, то, безумовно, самостійною військовою силою. Коли князь Вишневецький повною мірою відчув такий стан речей, він почав діяти. Відтоді його цілком справедливо можна було називати козацьким гетьманом. Він розпочав власну, повну амбіцій політичну гру, спрямовану на створення на базі українського козацтва чогось значно більшого, аніж розрізнені військові підрозділи. І першим кроком у цій грі були переговори з Туреччиною. Для їх проведення князь Вишневецький виїхав до Стамбула на чолі козацького посольства.

Рік 1553–й був позначений для Дмитра Вишневецького досить значними подіями. Це був рік зламу, коли він, після багаторічного протистояння васалам турецького султана, раптом обернув свій погляд саме на Стамбул, де й почав шукати підтримки для себе й українського козацтва. Чому саме так все відбувалося, ми не знаємо, але можемо припустити, що об'єктивні причини для такого рішення у Вишневецького були. Підтвердженням такої думки може служити те, що перед від'їздом князя до Туреччини король Сигізмунд Август висловлював князю Литовському, Радзивіллу Чорному, побоювання щодо Вишневецького. Король, ймовірно, хвилювався, аби князь не перейшов на службу до турків, «полишивши їм прикордонні землі, доручені його охороні». Можливо, набув свого логічного продовження конфлікт князя Вишневецького з королем «за кривду, заподіяну селянам, що належали королеві Боні»? Точної відповіді на це питання історична наука нам не дає, але конфлікт Вишневецького з владою польсько — литовської держави був очевидним, він привів князя у табір тих, з ким воював Вишневецький усе попереднє життя.

Отже, побоювання короля Сигізмунда Августа виявилися не марними. Невдовзі князь Радзивілл пише у листі до короля, що Вишневецький «з усією своєю ротою, себто з усім козацтвом і хлопством, яке тримав біля себе, з'їхав до турків виславши наперед козацьку роту, а потім і сам зі своїми козаками потягнувся до Туреччини». З цього повідомлення можемо довідатись, що перед тим, як князь Вишневецький вирушив до Туреччини, він провів певну дипломатичну роботу, позаяк їхав не сам, а з усім своїм військом. Першим етапом був від'їзд до султана ймовірних послів князя в супроводі «козацької роти», другим — візит самого князя. Що стосується кількості козаків, котрі були тоді у розпорядженні Вишневецького, точних даних ми не маємо. Проте, проаналізувавши повідомлення князя Радзивілла королю, можемо сказати, що вони не були надто значними. Якщо мова йде про дві роти (одна попереду, друга на чолі з самим Вишневецьким. — Ю. С.), то є сенс стверджувати, що загальна кількість козаків при князеві не перевищувала чотирьохсот шабель. Втім, згадку Радзивілла про дві роти козаків можемо віднести до його особливостей стилю або неточності перекладу.

Треба зазначити, що архівні документи нічого не повідомляють про подробиці перебування князя Вишневецького у турків. Не зовсім ясні й цілі поїздки. У Д. Яворницького зустрічаємо твердження, що Вишневецький як незалежний володар мав на меті домовитися з султаном про османську протекцію, на зразок тієї, що вже мали на той період Волощина, Молдова і Трансільванія. На користь такої версії свідчить поведінка Сигізмунда Августа: побоюючись, що Вишневецький наведе в Україну турків, Сигізмунд Август знову звертається до Радзивілла: «Як би того князя до себе мати і яким способом?» Очевидно, здібності Вишневецького як полководця, а