Академія Червоної корони. Навчання - Анна Мінаєва

— Лорейн, — вона мені кивнула і відійшла від намету подалі. — Ти щось хотіла?

— Чесно кажучи, так, — не приховувала від майстра Юнари правду. — Але бачу, що це може зачекати. Щось трапилося?

— Сталося? — хмикнула жінка, зігнувши тонку брову. — Мені потрібно підготувати звіт щодо кожної групи, розповісти, як студенти справляються з поставленими завданнями. А вони не справляються. Один такі опіки отримав від саламандри, що я навіть не впевнена, що він тримати ложку може нормально!

Я тихо кашлянула, підхопила жінку під руку і поспішила відвести подалі від табору. Світило плавило пісок на горизонті, припікало голову, але говорити про такi речi варто подалі від тіні та цікавих слухачів.

— Але ж від вас не вимагають, щоб студенти знали всіх бестiй і могли їм протистояти без жодного каліцтва. До того ж, якщо це підготовка до війни, то їм такі знання не знадобляться.

— Знадобляться, якщо війна піде далі за Хелдоном, — так само тихо відповіла мені майстер Юнара і кинула погляд у бік табору. — На одних драконячих хребтах понад п'ятнадцять різновидів бестій живуть.

— До драконячих хребтів ще дійти треба, — я провела рукою по волоссю. — Чим загрожує непідготовленість студентів?

Чарівниця опустила погляд.

— Зниження від майстра до молодшого майстра.

— Не може бути! — ахнула я, сама собі затискаючи рота долонею. — Це ж шантаж!

— Лорі, не забувай, хто стоїть на чолі нашої імперії…

— Добре, — я витягла сувій, розгорнула намальовану карту і показала її жінці. — Вогняні саламандри не найпростіші супротивники. Ось тут є група єдинорогів, а тут озеро з кітрамами. Адже у вас немає чіткого плану з бестій, які повинні бути включені в підготовку до практики. Ми можемо попрямувати туди, зупинитися біля озера. Від нього рукою подати до трьох, або навіть п'яти різних груп бестій. Вони менш небезпечні.

Майстер Юнара забрала у мене малюнок карти, провела пальцем до вказаного мною місця та провела їм трохи далі.

— Ти сподіваєшся там зустріти віверну?

— Так. Саме про зміну маршруту я хотіла поговорити. Але все складається так, що це вигідно буде не тільки мені.

Чарівниця мовчала ще кілька хвилин, а потім кивнула:

— Добре. Не скажу, що мені ця ідея подобається. Якщо вони не будуть готові до зустрічі з небезпечними бестіями… Із цим я вже розберуся в академії. Будуть мені до кожних вихідних складати практичне заняття. Так, а поки що можемо з єдинорогами провести хорошу практику, за мантикорами поспостерігати, а ось кітрами знадобляться для бойових занять. Та й табір біля озера гарна ідея. Виручаєш мене, Лорейн.

— Як я все сказала, це вигідно всім, — я посміхнулася. — Коли вирушаємо?

— Зараз, щоб прибути надвечір, — вирішила вона. — Тут немає сенсу залишатися.

На тому й вирішили. Після чергового зняття табору з місця почулися незадоволені шепітки від студентів. Ніхто не горів бажанням брести по пустелі по самій спеці. Рятувалися магією та набраною в озерці водою.

— Добре, — Зіанар виглядав щасливішим за всіх разом узятих студентів. — Це означає, що завтра ми оголошуємо полювання на віверну.

— Завтра ми починаємо її вистежувати, — поправила я третьокурсника. — Це все ж таки вищі бестії, розумні. Але так, завтра почнемо.

Я не відчувала страху чи побоювань, лише голий азарт. Навіть у своїх найсміливіших мріях я не могла припустити, що колись шукатиму вiверну для того, щоб зловити. Щоб виступити із нею на турнірі. Уявляю, який фурор це викличе серед знаті та інших промовців.

Ми зобов'язані увійти до десятки найкращих.

Незабаром на горизонті з'явилися дерева. Нехай із сірою корою і бляклим світло-зеленим листям, але все ж таки дерева. А не ті висушені спекою ціпки, які доводилося спостерігати у маленьких оазiсах.

Але це не всі сюрпризи, які чекали на нас.

— Село, — ахнули попереду.

Я встала навшпиньки, намагаючись щось розглянути попереду. Але не бачила нічого крім піску та верхівок дерев.

— Звідки тут узятися селі? — хмикнув Зіанар.

— Міраж, — знизала я плечима.

Але з кожним кроком, що ми наближалися до оазiса, шепiт не вщухав. І ось уже я бачила на обрії похилi кам'яні будиночки з плоскими дахами і вузькими віконцями.

— Хіба може всім здатися? — не замовкав зацiкавленний ельф.

— Може, ми ж у підпросторі, — мій голос звучав вже не так впевнено.

Ще за десять хвилин процесія чомусь зупинилася. Я перекинула сумку через плече і почухала руку. Під бинт забився пісок і лоскотав шкіру.

— Що там відбувається?

— Не знаю, — я рішуче обігнала бойових магів, що стояли перед нами, з четвертого курсу і поспішила до майстра Юнари.

Але запитань поставити не встигла, тому що погляду відкрилася страшна картина. З озера, до якого нам залишалося метрів п'ятдесят, на берег один за одним виповзали великі чорні бестії. Кулясті тіла, оброслі товстими щупальцями, якими ті перебирали по піску; гострі ікла у широких пащах, повна відсутність очей.