Академія Червоної корони. Навчання - Анна Мінаєва
— Я не знаю, — зітхнула вона, так важко і так по-дорослому. — Па сказав йти за богами. Які по мене мають прийти.
— Ми боги, — погодився Ріхтан, підходячи до дерева, — і ми хочемо, щоб ти відвела нас до свого па. Зробиш?
Дівчинка кілька секунд дивилася на некроманта, а згодом серйозно кивнула. Чаклун розрiзав чарами мотузки і простягнув дитині руку, але та відсахнулася від "бога смерті" і вчепилася ручонками в мене.
— Ходімо, — я встала. — Ти маєш ім'я?
— Ім'я? — здивовано скинула брови. — Що це? Я погано говорити на Старшiй.
— Як тебе називає твій па?
— А це! — Вона посміхнулася. — Ім'я Ліша. Моє ім'я.
— Ходімо, Лiша, — я підштовхнула її в бік села, що незрозуміло звідки взялося. — Ми хочемо бачити твого па.
Дівчинка кивнула і потягла мене за собою.
— Передай решті, що ми скоро повернемося, — пошепки сказала Ріхтану, обганяючи його.
Він коротко кивнув мені, відстав на два кроки і відправив майстру Юнаре невелике звукове послання. Кулька зірвався з пальців чаклуна і попливла повітрям до групи студентів.
— Па буде злитися, — зітхнула Ліша, зупиняючись біля одного з будинків. Яких тут було не більше п'ятнадцяти.
Усі побудовані з однієї породи та за одним принципом. Кам'яні стіни, вузькі вікна, проходи зачинені шкурами тварин. Поруч із будинками ораний ґрунт, у якому, на мій величезний подив, щось та зростало. Біля будинку, до якого нас привела Ліша, височіла ще й кам'яна прибудова з широким проходом.
— Єдиноріг? — Здивувалася я, відчувши ауру бістії, яка ховалася від чужих очей у прибудові.
— Про що ти? — некромант озирнувся, чекаючи на черговий напад. Але я тільки хитнула головою. Може, мені й здалося.
— Па! — Дiвчинка влетіла в будинок першою, відштовхнувши важку шкуру. Ми з Ріхтаном залишилися стояти на вулиці, прислухаючись до нерозбірливих балачок Ліші. У домі хтось відповів їй, теж на невідомій мові. Почувся стукіт. А ще за мить надвір виглянув сухий старий з довгою сивою бородою. Він окинув нас пильним поглядом і кивком запросив до будинку.
Лорд фон Логар жестом попросив мене йти за ним, і першим пройшов за чоловіком.
— Лiша сказала, що ви говорите на Старшiй, — промовив старий, коли ми переступили поріг прохолодного приміщення, зануреного в напівтемряву.
Очі повільно звикли до такого мізерного освітлення, і я змогла розглянути кілька матраців на підлозі, кам'яну грубку в кутку і щось подібне до тазу з водою. Теж із каменю.
— Хто ви? — Запитав старий. — Навіщо порушили наш священний обряд? — провів рукою по обличчю. — Старша мова. Ви з іншого світу прийшли, я правий?
У приміщення із сусідньої кімнати визирнула дівчина років п'ятнадцяти. Вона притискала до себе Лішу і злякано поглядала на нас із Ріхтаном.
Старий повернувся до них, щось гаркнув незнайомою мовою і знову повернувся до нас. Дівчина сховалася, почувся голос малечі, але слів я розібрати не змогла.
— Мабуть, так вирішили боги, — тим часом промовив її батько. — Лiша житиме. Молитимемо їх про милосердя за ваше втручання, чужинці.
Ріхтан виступив уперед:
— Ви знаєте, хто ми і звідки. Тоді поясніть, як у підпросторі з'явилися люди. Адже ви живете тут не одну сотню років, я правий?
— О, це дуже довга історія, — усміхнувся старим беззубим ротом. — Невже вам цікаво? Бажаєте її почути?
— Так, — вирішила я, зиркнувши на Ріхтана.
Для того щоб зрозуміти повну картину, довелося поринути в історію. Настільки далеку та незвичайну, що я навіть не вірила словам старця у перші секунди.
Нас із некромантом посадили на матраци, одна з дочок місцевого старости видала нам по чаші з ароматним трав'яним настоєм. Але я й ковтка не зробила, забувши про все і слухаючи людину, що представилася Оріном.
Старець говорив, що Старшу мову пам'ятає лише він і навчає своїх дітей. Інші мешканці села без назви навіть не здогадуються про те, що живуть у підпросторі, а реальний світ виглядає зовсім інакше. Що вiн взагалі існує. Тому що їхня історія настільки стара, що змінилося вже понад десять поколінь.
Колись дуже давно у підпростір пішов чародій зі своєю родиною. Історія замовчує чому він покинув реальний світ і віддав перевагу диким землям. Його сім'я продовжувала своє життя – від спілок братів та сестер народжувалися діти. Незабаром та перша людина померла, залишивши своїм дітям та онукам знання про магію та Старшу мову — нашу загальноприйняту мову. Кілька сотень років село росло і розвивалося, люди навчилися обробляти висохлу від світила землю і вирощувати на ній придатні для їжі рослини. Пізніше порозумілися з миролюбними бестіями, просили їх про допомогу і ті допомагали. А потім світ змінився і в озері, яке раніше підтримувало життя, з'явилися монстри. Щоб жителі села могли користуватися водою та полювати, раз на сотню сходів світила, богам приносилася жертва.
Завдяки жертві монстри, яких надсилали боги, не нападали на село. Ніхто не заважав людям продовжити своє спокійне та розмірене життя до наступного явища волі вищих сил.