Академія Червоної корони. Навчання - Анна Мінаєва

Початок нового дня я проспала. Розмови з некромантом, ритуал та… такий несподіваний поцілунок сплутали мої плани щодо здорового сну. Тієї ночі першої від Ріхтана віддалилася я, сухо подякувала йому за допомогу і поспішила до вогнищ. Під ноги не дивилася, ніби планувала втекти від того, що сталося. Забралася до свого намету, але заснула не одразу. Довго лежала, намагаючись усвідомити все, що сталося. І відчути, чи змінив в мені щось  цей вступ до ордену.

Мітку розглядала вже вранці. Тепер на моєму лівому передпліччі красувався невеликий чорний меч, лезо якого обіймали спалахи вогню. Я замотала татуювання щільним бинтом, змоченим у травах і вибралася з намету.

Тоді всі вже почали збиратися. Студенти ліниво перемовлялися, перекушували на ходу і поспішали шикуватися. Залишатися тут майстер Юнара не планувала.

— Добрий ранок.

Я здригнулася від несподіванки і випустила в пісок шматочок в'яленого м'яса, в який збиралася вгризтися.

— Зіанар, — зітхнула я, попрощавшись зі сніданком. — I тобi того ж.

— Ти якось дивно виглядаєш, — окинув мене підозрілим поглядом ельф. — Не виспалась?

— Угу. Час збиратися.

— А коли вiверну шукатимемо? — очі третьокурсника спалахнули очікуванням. Ще б трохи і він би явно на місці підстрибувати від нетерпіння став.

— Як табір зупиниться, то й почнемо. Це тривала робота. А з тим, що карти ми не маємо, ще й складна. Адже дикі землі можуть змінюватись.

Місцеве світило тільки почало підніматися по небосхилу, коли ми рушили в дорогу. У звичайній пустелі все б робили навпаки: вночі йшли, а вдень відпочивали в оазисах. Але не в підпросторі. Вночі тут було настільки небезпечно, що краще було рухатися спекою, ніж ризикувати життям студентів.

— Що з рукою? — відзначив Зір, коли ми знову замкнули студентів, що блукають за майстром Юнаром.

— Що? — я кинула погляд на свою руку, на якій несла знятий плащ та сумку. — А. Порізалася.

— Залікувати? — відразу зголосився він.

— Ні, там неглибокий поріз, — відмахнулася я, і впіймала поглядом некроманта, що йде попереду.

Цікаво, чи вважає він мене дурою після того, як я вчора втекла? Чи думає, що я просто дивна? І чому вирішив розкритися, допомогти?

— Лорі, — Зіанар буквально підстрибував, а не йшов. — Дай відповідь на питання.

— А? Так? — я зусиллям волі привернула свою увагу підопічному. — Що?

— Якщо мені не вистачить сил упоратися з віверною, ти допоможеш?

— Ні, — хмикнула я. — Кину тебе на підгодовування. Кажуть, що ситі віверни не такі агресивні.

— Дуже смішно, — буркнув він, надувшись. — Я тут хоч якось намагаюся підтримати розмову.

— Краще узбережи сили, — добродушно порадила я йому. — Вони нам знадобляться для ритуалу.

— Як скажеш, — зітхнув Зір і затих.

Незабаром на горизонті з'явилися невеликі криві деревця. А за ними гладь синього озерця з холодною водою. Ось біля цього оазису і вирішили розбити другий табір. Майстер Юнара зібрала свою першу групу, і вони попрямували вивчати вогняних саламандр, які мешкали поблизу. Я б до них з радістю приєдналася, але були справи важливіші.

— Добре, — сказала я, коли ми з Зіром влаштувалися в тіні одного з дерев і розклали все необхідне для ритуалу. — Почнемо із найпростішого: нам треба зрозуміти, що лежить довкола нас. Які бестії живуть. Ти ж пам'ятаєш, що вiверни хижаки. А значить, їм потрібне харчування. До того ж ці бестії дуже вибагливі до їжі.

— Якщо тільки вони не перекваліфікувалися на піскожерiв, — усміхнувся ельф. — А то тут його стільки, що хоч греблю гати.

— На півдні має бути лінія степів, а за нею море, — знизала я плечима. — Але сама так далеко в дикі землі я не забредала.

— Я чув, що біля дикого моря живуть дракони, — мрійливо простяг третьокурсник.

— Брехня, — спокійно промовила я, розгортаючи перед нами великий пергамент. — Драконів у підпростір ніхто не відправляв. Останній був убитий імператором Імвалара.

— На драконячих хребтах нещодавно бачили одного…

— Крилатка, швидше за все. Драконів не лишилося. Так, а тепер зосередься. Мені буде потрібна твоя допомога.

Я підняла погляд, щоб оцінити, в який бік рухатися для початку. І наткнулася на Рiхтана, що стояв неподалік. Він дивився на наш бік і перебирав у руках якийсь артефакт.

Здригнувшись, я відразу відвела погляд і постаралася зібратися з думками. Бракувало ще, щоб він відволікав мене від головного завдання.

— Добре, почали, — скомандувала підопічному, заплющуючи очі.

Купа піску перед нами сформувався на якусь подобу птаха і злетіла. Зіанар торкнувся моєї руки тонкими пальцями і перенаправив частину своєї енергії. Це дозволяло розширити зону магічної перевірки та знайти навіть найзамаскованіших бестій.

— Тут невеличка громада єдинорогів, — відзначила я на пергаменті, не розплющуючи очей. — Тут хижі оскочерви, глибоко під землею. Тут пусто. А ось тут кiлька мантикор. Так, а ось тут ті самі вогняні саламандри, куди вирушила майстер Юнара.