Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

У розпалі обшуку, мене виводить з трансу дзвінок Олесі. Не хотілося б засмучувати її, але на розмову чомусь сьогодні я не налаштований, і якщо будуть невтішні новини з приводу мого батьківства, а це в дусі моєї Лисички, то тим більше не налаштований.

Але подітися нікуди, навіть у найважчі часи, я завжди був на зв'язку.

– Андрію, тут така справа… ти вдома? – плутано питає Олеся?

– Ні, а що? – трохи напружуюсь. Початок мені вже не подобається.

– У нас трапилася неприємна ситуація, і я не хочу тягати Дашу по готелях, можна вона переночує сьогодні в тебе? Завтра вранці я заберу її, – голос якийсь невпевнений, ніби Олеся сумнівається в правильності свого прохання, але змушена просити допомоги у того, до кого найменше довіри.

– Що трапилося? – у моїй голові вже крутяться кілька неприємних епізодів, один одного красивіше.

– Нічого, ми просто повернулися додому, а тут у нас хімічна атака. Нічого страшного, але це так несподівано, а до Рити я не можу поїхати.

– Що за хімічна атака?

Невеличка пауза. Вона явно не збиралася мені розповідати.

– У нас сусіди труять тарганів і моторошно смердить на поверсі, навіть у квартирі є запах. Не хочу, щоб Даша дихала цим, а сусіди ні з ким не порадилися і вже пирскають на повну силу.

Блядь. Дитина мільйонера живе у квартирі, де по сусідству труять тарганів, саме для цього я заробляв гроші. Обов'язково поставлю питання на обговорення, це таке марення, що й смішно й плакати хочеться.

– Пам'ятаєш квартиру на Каркашадзе? Буду там за пів години, – мені нічого не залишається, як поїхати додому і як мінімум відчитати Олесю за те, що вкотре відмовляється від моєї фінансової допомоги.

Залишаю місце битви, під назвою обшук, і їду додому. Думки зараз крутяться різні, але найголовніше, я радий, що побачу своїх дівчаток.

Мені не вистачало Даші весь тиждень, а ось її мами вже чотири роки як.

Олеся буде зі мною ще одну ніч, але вже на моїй території й це говорить про те, що я зможу ще більше привернути її до себе. Правда, через її важкий характер, може бути всяке, але і я, так просто не здамся.

– Вибач, що вирвала тебе, мені просто нікуди їхати, а в готель з Дашею не хочеться, – Леся дивиться на мене, як дитина, що провинилася, і мені ніби й приємно, що вона прийшла до мене, але з іншого – у неї завжди була Рита для таких ось несподіванок.

Наче читаючи мої думки, вона додала:

– Не хочу їхати до Рити, у них тісно буде, та й просто не хочу.

– Добре, – відповідаю я, пропускаючи дівчат у свою квартиру.

Після того, як я продав наш будинок кілька років тому, тільки ця квартира змогла мені подарувати щось на кшталт затишку. Вона була простора, і спокійна, саме те, куди хочеться приїжджати після роботи, коли ти холостяк.

– У тебе тут затишно, – каже Олеся уважно оглядаючи простір.

Вона дивиться на всі очі, щоб не переглянути нічого з того, що може говорити, що в цій квартирі я живу не один. Не хочеться її засмучувати, але я справді живу один, у цій квартирі ніколи не було інших жінок.

Мені не потрібні були стосунки на все життя, а з іншими дівчатами, які прикрашали мої самотні вечори, ми зустрічалися не тут. Занадто тут був дім, і надто я не хотів ні з ким створювати у цьому місці сім'ю.

Ні з ким, до сьогодні.

Коли Олеся з Дашею стояли на кухні, мені здавалося, що ось він рай. Ось цей момент, до якого йде кожен чоловік – його родина.

Ми сиділи за столом, їли омлет, приготований нашвидкуруч Лисичкою, і все було таким надійним і спокійним, що мені, дорослому чоловікові, хотілося посміхатися від щастя.

– Хочеш я вкладу Дашу? – завантажуючи посудомийку, питаю я.

– Ні, дякую, я сама, – Олеся винувато посміхнулася і пішла до спальні, в якій Даша дивилася мультики на планшеті.

Вона, як і раніше, мене уникала, а мені, як і раніше, було важко робити перші кроки до примирення.

Начебто все складалося як завжди, ми спілкувалися, Олеся, як завжди, розповідала смішні історії, пов'язані з Дашею, і всі посміхалися і всім було добре, але щось гуляло в повітрі. Це був легкий присмак розчарування та прикрості, що все могло бути інакше, ми могли все це мати, якби я тоді не облажався. Але я не можу повернути час назад, як би мені не хотілося. Дурниці вже зроблені, і які б розумні думки не відвідували тепер мою голову, я нічого не можу змінити.

Але в нас занадто багато спільного, надто ми з Лисичкою пов'язані у цьому житті. Навіть ті роки, які ми не бачилися, вони не внесли прірву, між нами. Все ніби заморозилося, час зупинився для нас, тільки Дашенька росте.

І навіть мій нерішучий друг, який намагався забрати в мене Олесю, не зміг викорчувати мене з її серця.

Я це бачу. Бачу, у її погляді.  Бачу, у міміці. Бачу, навіть у тому, як вона відводить очі, коли я застаю її за розглядом мого тіла. Це нікуди не пішло. Це було кохання, яке вижило після атомного вибуху. Нехай Сашці обломиться, він не отримає мою дівчинку, надто вона моя.

– Ти маєш алкоголь? – підійшовши ближче, Лисичка така серйозна, ніби хоче щось сказати, але боїться. Для цього скоріше потрібний допінг у вигляді алкоголю.