Пані Язикатої Хати 2 - Ялинка Ясь

Після того, що сталося сьогодні, майбутнє розчинилося в чорному тумані і здавалося похмурішим, далі нікуди. Варто було їй прийняти свою місію, змиритися з нав'язаними нареченими, тут на тобі, сюрприз… «Ні, якось надто багато на мене одну. І чому це раптом, я остання? Це ще треба перевірити! Може у світі повно цих Плетух! Ні, не вірю Миколі! Жодному слову не вірю!»

«Проте, його можна напоїти водою, щоб дізнатися правду… але як? - згадала пораду Лелі, - ну… хіба що в «голубку» пограти... Варіант звичайно, неприємний... » Цілувати Миколу не хотілось.

Піднялася Степаня на ноги, підійшла до струмка, вдивилась у воду, намагаючись побачити її магію. «На вигляд звичайна вода, а така сильна, хто б здогадався?»

Недовго думаючи, роздяглася і залізла в струмок. Як водиться, через силу, а потім звикла до температури. Прикрила очі, лягла, залишивши на поверхні тільки обличчя, та дозволила водиці робити свою справу.

Розслабилися м'язи, повільно пішла геть тривога, злість та апатія. Життя перестало здаватися жахом, а Микола злісним брехуном і мерзотником. Думки потекли в іншому руслі. Про те, як дізнатися правду, а потім вже вирішувати, що з нею робити. «Не варто гарячитися, час є, помічники теж, решта наречених серйозні і позитивні, що я справді, паніку розвела?»

-Диво, а не водичка! Дякую боги! - крикнула Степанія в тишу, піднявшись на ноги, - подарунок, справді, коштовний. Скупалася і відчула себе іншою людиною!

Обсохла під струменями теплого повітря, побігала, щоб розім'яти м'язи і зазбиралася додому.

«Значить так, вдома сподіваюся, вже нікого немає, Конопатка виставив усіх, хто вирішив «загоститися». Зателефоную Миколі, призначу зустріч, наприклад, завтра вранці. Принесу води в роті, поцілую і примушу проковтнути. Начебто нічого складного...»

З цими думками та готовим планом одяглася, натягла зіпсовані туфлі і в останній момент передумавши, зачерпнула води з струмка, набравши до рота. "На всякий випадок. А, раптом, Микола на мене біля будинку чекає?»

Правильне це було рішення, чи ні, невідомо. Але її, насправді, чекали. Тільки не Микола біля хати, а Мітя біля дубу. Вин сидів на старому пні, підперши кулаком щоку і, здається, дрімав. Варто було Стьопці з'явитися в передсвітанковому тумані, як він схопився на ноги.

-Привіт!

Стьопка від несподіванки заморгала і мало воду не проковтнула.

-А я на тебе чекаю... так і знав, що не вдяглася! - Мітя стягнув з себе куртку і зробивши крок назустріч, накинув на плечі. Чоловічий запах проник у ніздрі і злегка закрутив голову. Тепло від його куртки обпалило, вона навіть здригнулася - і взуття в тебе не по сезону! - додав водяник, подивившись їй на ноги, - ох, Панні, зовсім про здоров’я не дбаєш! - Мітя зітхнув, підхопив Стьопку на руки і поніс в сторону хати, - дати б тобі по м'якому місцю, та боюсь не втримаюсь! - Мітя так мило бурчав на неї, що Стьопці захотілося засміятися. Вона обхопила його за шию і, прийнявши миттєве рішення, поцілувала. Мітя зупинився, відповів на поцілунок, розімкнувши вуста, а Стьопка тут же влила в нього воду і вчепилась щосили, чекаючи опору.

Мітя воду проковтнув. Секунду нічого не відбувалося, а потім він так палко поцілував її, стиснувши в обіймах, що Стьопка злякалася. Того, що потім могло статися, і мало не сталося.

Водяник цілував гаряче, уривчасто, наче з прив'язі зірвався. Цілував губи, шию, щоки, знову повертався до губ, потім знову опускався на шию. Кров спалахнула, як сухі гілки від іскри і розпеченою лавою змила усю розсудливість. Так пристрасно Мітя її ще не цілував! Степанія й не підозрювала в ньому стільки палкості! Як і в собі, власне, також.

Прийшла до тями притиснутою до дерева, ногами обхопивши Мітю за талію. Знизу сукня задерлася, оголивши ноги, а зверху Мітя встиг її стягнути з одного плеча, діставшись до грудей. Він жадібно припав вустами до манливої ​​вершини і Стьопка голосно застогнала. Саме стогін і привів її до тями! Вона озирнулася і побачила, що стоять вони недалеко від містка, де їх цілком можуть побачити із крайніх будинків!

-М-мітя, - пискнула вона, - нас побачать...

Мітя, підняв на неї затуманений від пристрасті погляд і хрипко сказав:

-Так, зараз! – клацнув пальцями і… ринула злива! Великий, густий дощ полив, як із шлангу.

Стьопка хотіла здивуватися, але Мітя повернувся до її грудей. Вона застогнала і загубилася у відчуттях.

Мітя пестив чуттєво, вміло і зухвало. Стьопка не розуміла, що саме вона відчуває, тільки те, що це було надто сильно! Вона стогнала, вигиналась у його руках, прагнучи відчути більше, та водяник зволікав.

Серце билося в грудях, у голові не було жодної думки, лише голі інстинкти...

Підкоритись цьому чоловікові, впустити його в себе, змусити зробити такий необхідний їй ривок! Щоб потонути в старому, як світ русі, в якому чоловік доводить жінці, що він найкращий, він найсильніший, а вона лише його…